Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

У присутності господині побожність Сема ставала безмежною, він щедро приправляв свою мову яскравими порівняннями та образами.

— Семе, підійди-но, — гукнув містер Шелбі, виходячи на ґанок. — Розкажи до пуття, як усе було. Та заспокойтеся, Емілі! — Він обійняв дружину за стан. — Ви вся тремтите. Не варто так хвилюватися. Ох ця мені зайва чуйність!..

— Зайва чуйність?.. Хіба я не жінка, не мати? Хіба ми обоє не відповідаємо перед Богом за бідолашку Елізу? Господи, прости нам цей гріх!

— Гріх, Емілі? Ми вчинили так, як того вимагав обов’язок.

— А мене мучить почуття провини, — заперечила місіс Шелбі, — і жодні докази розуму не змусять моє серце відчувати інакше.

— Енді! Рухайся, чорнопикий! — прикрикнув Сем. — Відведи коней до стійла. Хіба не чуєш, мене господар кличе! — І за якусь мить він з’явився у дверях вітальні, тримаючи у руках свою пальмову панаму.

— Ну, Семе, усе по-порядку, — мовив містер Шелбі. — Де Еліза?

— Я, господарю, сам бачив, як вона перебігла по крижинах до Огайо. І так спритно, що ми не вірили власним очам та так і стояли, мов укопані. Чудасія та й годі! А на тому березі якийсь перехожий допоміг їй видертися на суходіл. Більше я не бачив нічого, бо був густий туман.

— Ти розповідаєш неймовірні речі, Семе! Як можна перебігти ріку у льодохід?

— Гадаю, не без Божої помочі! Адже саме так усе й було. Ми утрьох — містер Гейлі, я та Енді — під’їхали до маленького готелю на березі Огайо. Я їхав трохи попереду, так мені кортіло натрапити на слід Ліззі! Так от, порівнявся я з будівлею готелю і раптом у одному із вікон бачу Елізин силует у повен зріст! А містер Гейлі і Енді вже були дуже близько. І тут, мов зумисне, вітер зірвав мою панаму, а я як заволаю — від такого вереску і труп устане… То й Ліззі почула, ще б пак!.. Почула і сахнулася од вікна, а тут саме впритул до дверей готелю над’їхали містер Гейлі та Енді. А Ліззі ухопила Гаррі та з протилежного виходу гайда на вулицю… І ну мчати просто до ріки. Тоді ми утрьох кинулися її ловити. А вона часу не гаяла й миттю опинилася біля води. О, біля берега була стрімка течія, далі дуже широке розводдя, а ще далі — крижина на крижині, одна на одну налазять, мов льодовий острів. Ми майже наздогнали Ліззі, ще мить — і містер Гейлі схопив би її, та Ліззі як завищить, як стрибне на найближчу крижину! Стрибає по льоду, кричить, тільки лід під нею тріскає, а вона козою скаче та й скаче. Господи ти мій, Боже! Я ще ніколи не бачив, щоб жінка таке витворяла! А вона ж іще не випускала з рук дитини.

Бліда від хвилювання місіс Шелбі мовчки слухала Семову розповідь.

— Слава Творцю! Еліза жива! — вигукнула вона з полегшенням, а потім розпачливо додала: — Та що ж чекатиме на неї далі?

— Господь не покине її, — сказав Сем, набожно закотивши очі. — Це провидіння. Місіс завжди нас повчала, що ми — знаряддя Божого задуму. Якби не я, містер Гейлі уже разів десять упіймав би Ліззі. А хто навмисно відв’язав коней, а потім недоладно ганявся за ними аж до обіду? А хто переконав Гейлі проїхати зайвих 5 миль? Та якби не я, він би її вже сто разів схопив, як хорт лисицю. Це провидіння Господнє…

— Е, друже, гляди, щоб не довелося тобі шкодувати через таку самодіяльність! Я не терпітиму, щоб мої люди поводилися так із джентльменами! — мовив містер Шелбі, силуючись виглядати якомога суворіше.

Але негра так само важко залякати удаваним гнівом, як і дитину. Цих не обдуриш! Негри відчувають фальш. Тож Сем не злякався погроз свого господаря, але для порядку скорчив покаянну мармизу і далі слухав господаря, притримуючи язика.

— Правильно, все правильно! Каюся, я вчинив погано. Це ж ясно, як Божий день, не можна попускати таких витрибеньків. Я й сам це прекрасно розумію. Але нещасний негр нічого не може вдіяти з собою, іноді його так і комизить утнути щось таке, чого не можна, особливо тоді, коли люди, як оце містер Гейлі, починають перегинати палку. Хіба ж він джентльмен? Ми справжніх джентльменів звикли бачити з дитинства, і розрізняємо, хто джентльмен, а хто ні!

— Гаразд, Семе, — сказала місіс Шелбі, — оскільки ти визнав свою провину, можеш піти до тітоньки Хлої і попросити у неї перехопити, що там залишилося від обіду. Гадаю, ви з Енді добряче зголодніли.

— Довіку не забуду вашої доброти, місіс! — Сем поспіхом уклонився господарям і щез за дверима вітальні.

Так, Сем умів використовувати будь-яку ситуацію у своїх інтересах. Будь-що він міг перекрутити з ніг на голову, якщо було треба. Так сталося і цього разу. Задовольнивши господарів своєю покірністю та богобоязливістю, він начепив свою панаму набакир і швидко покрокував у напрямку тітоньчиних володінь, мріючи похизуватися серед своїх. Він думав: «Сьогодні цим неграм буде що послухати! Я їм таке розповім… Надовго вони запам’ятають Сема-героя». А поки він, поспішаючи туди, марнославно тішився, ми маємо віддати шану його персоні: якби з таким даром Сем потрапив у політичні кола будь-якого суспільства, то він би не пас там задніх! Недарма ж Сем обожнював супроводжувати містера Шелбі на політичні зібрання. Він ставав десь за огорожею або залазив на дерево і досхочу слухав ораторських промов, а потім збирав довкола себе побратимів, які теж приїхали зі своїми господарями, і тоді оратором був уже він. Кривляючи політиків, він майстерно передавав усе ними сказане, при цьому зберігаючи серйозність і урочистість викладу. О, тоді Сем почувався зіркою! Бувало й так, що до чорношкірої аудиторії приєднувалися й білі, і тоді всі разом сміялися над Семовими виступами, підморгували йому, і це для нього була найвища похвала. Красномовство Чорний Сем вважав своїм покликанням, тож ніколи не втрачав нагоди покрасуватися у цій ролі.

Та ось Сем уже дійшов до хатинки дядька Тома, точніше, вже тепер до хатинки тітоньки Хлої. Тут доречно повідомити читачеві, що Сем і тітонька Хлоя давно зайняли ворожі позиції, чи радше холодні. Але цього разу Сем не мав наміру поглиблювати ворожнечу, адже йому страшенно хотілося їсти після важкого дня. Він вирішив бути миролюбним і приязним. І хоча точно знав, що наказ господарів без зайвих слів буде виконаний Хлоєю, він вважав доцільним зробити так, аби Хлоя