Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

Потім Ішікола зауважив, що дівчина ще дужче схудла і що тепер він, якби купував її на м’ясо, не дав би більш як три двадцятки горіхів.

Поміж тими гречностями білий пан і чорношкірий ватажок говорили про багато речей. Перший умисне бундючився вищою мудрістю та знаннями білої людини, а другий силкувався своїм розумом дикунського державця вивідати, відчути, вгадати співвідношення людських та політичних сил, що тяжіли над його державою Суу, площею десять квадратових миль, обмежених з одного боку морем, а із суходолу — фронтом міжплемінної війни, давнішої за найстаріший із міфів Суу. Споконвіку там перемагали то одні, то другі й забирали голови переможених, а тіла з’їдали. Та кордони лишались ті самі. Потворним південно-мор-ським жаргоном Ішікола силкувався випитати, як скрізь на Соломонових островах дивляться на Суу, і Ван-Горн не гребував нещирою дипломатичною грою, достоту як та, що грають у міністерствах світових держав.

— Далебі, ви тут дуже-дуже поганий люди, — такий був Ван-Горнів висновок. — Ваш люди дуже багато голова забери; дуже багато кай-кай довга свиня («Довга свиня» означало спечене на вогнищі людське м’ясо).

— А як звати чорний люди в Суу, що давно-давно бери голова, кай-кай довга свиня? — допитувався Ішікола.

— Далебі, тут дуже-дуже багато такий люди, — твердив Ван-Горн. — Скоро-скоро великий бойовий корабель ходи до Суу, всип Суу бубни.

— А як звати великий бойовий корабель, що ходи Соломонові? — спитав Ішікола.

— Великий корабель звати «Кембріен», — збрехав Ван-Горн, добре знаючи, що на Соломонові острови вже два роки не запливав жоден британський крейсер.

Розмова оберталась у комічний диспут про те, які взаємини повинні бути між державами, незалежно від їхньої величини, коли враз її перервав вигук Тамбі, що звісив на руці за борт ще один ліхтар і зробив несподіване відкриття.

— Шкіпер, у пірога лежи рушниці! — гукнув він.

Ван-Горн одним стрибком опинився біля борту й глянув через колючий дріт униз. Ішікола, хоч який скалічений, майже не відставав від нього.

— ’Кий біс той рушниці лежи в пірога? — визвірився на нього Ван-Горн.

Чепурун на кормі, невинно зиркнувши на білого, спробував ногою нагорнути зелене листя на приклади кількох рушниць, але тільки розгріб його ще дужче. Тоді нахилився, щоб підгорнути листя рукою, але враз і випростався, бо Ван-Горн загорлав:

— Стій рівно! Держи руки далі-далі!

Тоді обернувся до Ішіколи, вдаючи розгніваного, хоч насправді ці стародавні, завжди однакові хитрощі ніякого гніву в нього не викликали.

— ’Кий біс ти ходи на судно, а у твій пірога лежи рушниці? — спитав він суворо.

Старий побережний ватажок вирячив єдине своє око й закліпав ним, досконало прикидаючись невинним дурником.

— Далебі, я на твій дуже злий, — провадив Ван-Горн. — Іші-коло, ти дуже-дуже поганий люди. Ти іди к бісу.

Старигань зашкутильгав палубою куди моторніше, ніж вилазив на судно, переступив колючий дріт без нічиєї допомоги й так само без допомоги сплигнув у пірогу здоровою ногою вперед. Тоді звів угору невинний погляд, ніби перепрошував чи виправдовувався. Ван-Горн мусив відвернутися, щоб приховати усмішку, але потім вишкірився просто у вічі старому хитрунові, бо той показав свою порожню люльку й зажебонів улесливо:

— Може, ти давай мій п’ять плитка тютюн?

Поки Боркман ходив по тютюн униз, Ван-Горну виголосив перед Ішіколою проповідь про святість правди та обіцянок. Потім перехилився через колючий дріт і подав старому п’ять плиток тютюну.

— Далебі, Ішіколо, колись я твій зовсім кінець роби, — насварився він. — Ти не добрий друг біля солона вода. Ти великий дурень живи в ліс.

А коли Ішікола спробував заперечити, Ван-Горн урвав його:

— Далебі, ти забагато балакай.

Та пірога ще не відпливала. Чепурун нишком помацував ногою приклади схованих під листям снайдерів, і Ішікола чогось зволікав.

— Шуруй-шуруй! — раптом владно крикнув Ван-Горн.

Веслярі мимовільно послухались, не діждавшись команди від

ватажка або чепуруна, і глибокими, сильними ударами весел вихопили пірогу з освіту ліхтаря. А Ван-Горн умить відбіг палубою на десяток ярдів, бо з піроги могли й стрельнути навмання, присів там і прислухався, як завмирає вдаліші плюскіт весел.

— Усе гаразд, Тамбі, — спокійно сказав він. — Роби музика гуляй.

Грамофон знову заверещав нехитру мелодію «Червоного крила», а він ліг на палубі, спершись на лікоть і, пахкаючи сигарою, ласкаво пригорнув до себе Джеррі.

Він курив і стежив, як раптово гаснуть зорі з навітряного боку, чи, власне, з того боку, де тільки вгадувався вітер. То насувалася хмара з дощем. Прикидаючи, за скільки хвилин буде треба наказати Тамбі занести в каюту грамофона з платівками, він завважив, що чорношкіра дівчина дивиться на нього з німим жахом в очах. Він приплющив очі й сіпнув головою назад, дозволяючи їй вернутись на своє місце, і махнув рукою в бік люка. Дівчина послухалась, як слухається побитий, упокорений собака; звелась на ноги й пішла, знов затрусившись і озираючись на вічний свій пострах — великого білого пана, що колись, як вона була певна, мав її з’їсти. Так вона доплентала до люка й полізла трапом униз, мов якийсь величезний головатий черв’як. Ван-Гор-нові аж серце защеміло від того, що він ніяк не може розтлумачити їй свої добрі наміри через ту прірву, яка розділяла їх.

Відіславши слідом за нею й Тамбі з коштовним грамофоном, Ван-Горн лежав собі й курив, а гострі голочки дрібного дощу приємно студили його зморене спекою тіло.

Дощ ішов лише п’ять хвилин. Потім зорі знов випливли на небо і смердючі випари здійнялися над мангровим болотом та над палубою, а задушлива спека огорнула все довкола.

Ван-Горн знав, що й та спека, й випари не вельми корисні для здоров’я, але він не боявся ніяких хвороб, крім пропасниці, отож навіть не сходив униз по укривало.

— Перша вахта твоя, — сказав він Боркманові. — А вранці я сам здіймуся з якоря й виведу судно з бухти.

Тоді підклав під голову праву руку, лівою пригорнув до грудей Джеррі й заснув.

• Отак і жили день за днем білі авантюрники та чорношкірі тубільці на Соломонових островах: торгували, сварилися та билися, і білі люди намагалися зберегти голови на в’язах, а чорношкірі не менш ревно намагалися стяти їм ті голови, але так, щоб самим лишитися цілими.

А Джеррі, доти знавши тільки світ лагуни Меріндж, тепер побачив, що обидва нові світи, судно «Еренджі»