Читати книгу - "Грішниця"

Поруч із нами грався Андрій. Він мріяв стати пілотом або конструктором літаків, тому майстрував авіамоделі, правда, поки що тільки паперові, а потім випробовував їх, запускаючи з вікна другого поверху. Того разу, після завершення планового польоту, він спустився до нас на подвір’я й вирішив запустити літак із землі, а піднявши очі, помітив її.

– Дивіться! Леська Іванова на дах вилізла!

Усі, немов по команді, підняли голови вгору. Дівчина стояла на самому краєчку, здавалось, пальці ніг висять у повітрі. Діти заверещали, вихователі схопилися за голови, і тільки фізик, Петро Васильович, щодуху кинувся до будинку, однак не встиг. Леся розкинула руки, як це роблять птахи, щоб злетіти, міцно заплющила очі й полетіла, от тільки вниз. Глухий удар, тиша, потім крики дітей та дорослих. До тіла першими підбігли вчителі, загородивши її собою. Нас не підпустили близько, однак і без цього з’явилося відчуття, що знімається невдалий фільм жахів. Хтось побіг за медсестрою, хтось – викликати «швидку». Вона приїхала, на диво, швидко, лікарі в білих халатах швидко поклали Лесю на ноші, занесли в машину й одразу ж поїхали геть, голосно завиваючи сиреною. Андрій затис у долонях свій паперовий літак і прошепотів:

– Значить, у лікарню повезли, а не в морг.

Сніжана штовхнула його в бік:

– Не верзи дурниць.

Вихователі, ніби прокинувшись, суворо наказали розходитися по кімнатах, де навіщось почали перераховувати вихованців, неначе думали, що комусь таки вдалося полетіти звідси. Нас трусило, було страшно й хотілося говорити, говорити, щоб упевнитись, що те саме бачили й решта. За стінами ще довго було чути глухе бубоніння, ми в десятий раз переповідали одне й те саме. Особливо не спали спокійно тієї ночі старшокласники, які знали дівчину-птаха ближче.

Наступного дня ми дізналися, що Леся в реанімації. Вона не приходила до тями два дні, а коли повернулася свідомість, єдине, що зробила, попросила перевести її до іншого інтернату, якомога далі від нашого. Олег Євгенійович ходив сірий і злий, хоча цього було й варто очікувати, оскільки за подібне по голівці точно не погладять. На позачергових зборах, що відбулися в актовій залі, він кричав на Ніну Сергіївну, виховательку, що відповідала в той день за Лесину групу, так, що було чутно навіть на першому поверсі. Вона ж плакала й пила заспокійливе. Старшокласники, особливо дівчата, почали якось косо дивитись у бік директора й при нагоді навіть не віталися. Врешті-решт, пригоду вдалося так-сяк зам’яти, в основному дякуючи Богу, адже Леся вижила, правда, до інтернату не повернулась, тому про справжні причини того польоту залишалося тільки здогадуватись.

Тривалий час за нами наглядали з підвищеною пильністю, усі мали чітко дотримуватися режиму й бути весь час на очах, а про відсутність попереджати завчасно, тому наша схованка на горищі пустувала, а ми змушені були шукати притулку в бузкових кущах. Звичайно, висоти там не було, однак сонце й свіже повітря це частково компенсували. Коли ж ішли дощі, доводилося ховатись у приміщенні з рештою дітей, однак і тут ми знайшли вихід, перешіптуючись між собою пізно вночі, коли сусідки вже міцно спали.

Після хмільної весни настало спекотне літо, і я вперше поїхала до санаторію. Вихованці інтернату відпочивали тут щороку, тому дехто знав навколишні місця значно краще, аніж місцеві мешканці. Таких умов, як в інтернаті, там не було, зате шумів ліс, а зовсім поруч протікала невеличка річка. У кімнати нас поселили в значно більшій кількості, подекуди навіть доходило до 12 – 13 ліжок. Вони стояли довгими рядами, немов у казармах, власне, окрім них, там не було інших меблів, та для вдало проведених канікул наявність п’ятизіркового готелю зовсім не обов’язкова.

Паралельно з нашими вихователями на час літнього відпочинку практику проходили студенти педагогічних інститутів. Хлопців серед них не було, зате молоді дівчата з усіх сил намагалися створити для нас тут казку, ну і, звичайно, захистити практику на «відмінно», правда, останнє було не головне. З перших днів спілкування ми одразу ж відчули, що були для них особливими. Так-так, вони ще не встигли звикнути до слова «мама» з вуст чужої дитини, тому перший час губилися й ніяковіли, намагаючись хоча б частково відповідати цьому поняттю, особливо коли йшлося про малечу. Згодом вони пізнали нас ближче, а ми – їх, тому літо якось непомітно стало спільним.

У тих днях було різне: сварки й веселі свята, прогулянки та втечі на свободу, образи й відчуття сім’ї чи чогось наближеного до неї. Ми, як і решта звичайних дітей, мріяли відчути волю, тому з дотриманням режиму виникали проблеми. Хлопці весь час тікали ловити рибу до річки і, ясна річ, купалися в ній без нагляду дорослих, мало думаючи, чим це може закінчитись. Зате про можливі наслідки такої свободи добре знали вожаті, дівчата нас постійно перераховували, виявивши недостачу, починали пошуки, але, знайшовши одних, помічали, що зникли інші. Лише увечері, коли вікно нагадувало велике сліпе око, вони проходили по кімнатах, щоб перевірити остаточну нашу кількість. Я й Сніжана особливо любили ці вечори, та й решта – також, адже переважна більшість дітей тоді вперше почули казки. Казки читали нам на ніч, і ми з німим захватом вирушали в незвіданий до цього світ. Комусь може видатися дивним, однак казки любили навіть значно старші діти, напевно, тому, що без казки дитинство не може бути справжнім.

Таню, вірніше, Тетяну Сергіївну, ми полюбили за те, що розповідала казки вона краще за всіх, а ще, навіть коли й карала, то говорила, що ми хороші, просто даний вчинок неправильний. У неї були великі очі й красиві теплі руки, біля них вдавалося відігрітись, робилося спокійно та затишно, з’являлося відчуття захисту й любові. Напевно, вона встигла по-справжньому до нас прив’язатись, бо після завершення практики писала довгі листи, де згадувала всіх по іменах. Танюша (ми так її між собою називали) вивчала іноземні мови, тому часом вживала незрозумілі для нас англійські слова, пояснюючи їх значення. Ми хапали їх на льоту і вживали в щоденних розмовах, що з боку, напевно, виглядало дещо смішно. Дехто навіть твердо вирішив стати перекладачем, хоча дуже не любив уроки іноземної мови в інтернаті.

Літо минуло, залишивши по собі