Читати книгу - "Ностальгiя"

— Я не поголився, бо в мене немає гарячої води. А ти? З жінкою погарикався?

Микола знизав плечима: пусте, немає про що розмовляти. А Майстер як у воду дивився. Він усе бачив, усе чув.

— Ходімо, — сказав. — Походимо.

Зима була. Холод. А від Майстра йшло тепло. Він високо тримав свою красиву голову, і неможливо було уявити, щоб він горбився, чи їжачився, чи щулився від морозу. Звідки в людині стільки тепла? Чи, може, то вроджене — ніколи ні перед чим не гнутися? Казав же: один раз варто зігнутися, і все — більше не розігнешся.

Затишно було біля Майстра. На роботу можна не поспішати, бо головний бачив, з ким ти пішов, і не скаже ні слова. Хіба у душі скипить, але змовчить, бо перед Майстром «усі вони» грішні. Його можна не друкувати, можна не вихваляти в газетах, можна не давати йому премій і звань, але треба бути останнім невігласом, щоб одверто дивитись на нього чортом. А раптом настане час розплати і справедливості? Майстер залишиться Майстром. А вони? Полопають, як мильні бульбашки.

Тепло було біля нього. Ходили Житомирською, Володимирською, говорили, мовчали. Майстер умів говорити. І мовчати умів. Того дня він більше мовчав.

На бульварі Шевченка зайшли в «Українські страви». Були колись і такі. Майстер підійшов до шинкваса і спитав у буфетниці:

— Майю, по нас видно, що ми перемерзли?

— Видно, видно, — несподівано для Миколи сказала повновида Майя. Йому здавалося, що Майстер пашить теплом.

— Тоді налий нам чогось погрітися.

Майя налила дві склянки і шанобливо підсунула Майстрові. Вона не прочитала жодної його книжки, але пишалася тим, що Майстер заходив в «Українські страви» і кликав її на ім’я.

Вони так і стояли біля шинкваса.

— Ти ким хотів стати, коли був маленьким? — раптом запитав Майстер.

— Шофером, — сказав Микола.

— Чому? — Він іронічно примружився.

— У нашому селі була тільки трирічна школа. У четвертий клас я ходив уже в сусіднє село за сім кілометрів. Два кілометри болотами, а п’ять, слава Богу, бруківкою. І от, бувало, ідеш тією бруківкою, а повз тебе пролітають машини. Переганяють, переганяють, і ніхто не зупиниться, щоб підвезти. Тоді я думав собі: от виросту, й неодмінно стану шофером, і буду зупинятися біля кожного подорожнього, щоб підвезти його.

— Наше миле наївне дитинство, — задумливо мовив Майстер. — Напиши про це. Напиши, як ти мріяв стати шофером.

— Я не прозаїк.

— Втім, це оповідання не про дитинство, — сказав він. — Ти ж знаєш Товстосума? Ну, цього, що строчить усе підряд, аби лиш побільше загребти.

— Знаю.

— Так от, я пам’ятаю його ще тоді, коли він приїхав до Києва в солдатському бушлаті, без копійки, без прописки, ну, як усі путні люди приїжджають брати столицю. Голіруч. Не можна сказати, що він був без кебети у голові, ні, писати умів. І от тоді він любив розповідати на кожному кроці, що як був солдатом, то мріяв коли-небудь мати купу грошей, щоб частувати кожного зустрічного солдатика. А нам, його благодійникам, казав, що й небо прихилить. — Майстер озирнувся на Майю. — Ти що, серденько, забула про нас? Дякую. Так от, — вів він далі, — казав пан, кожух дам. Тепер у Товстосума грошей як гною, а чоловіка нема. Був — і нема… То що, рушили?

Він ґречно попрощався з Майєю, приклавши до серця долоню, і пішов до дверей. Надворі сказав:

— А тепер ходімо на базар та послухаєм нашої мови.

Спустилися на Бессарабку. Майстер підходив до тіток, що торгували картоплею, до дядьків — ці здебільша спродували сало, заводив з ними балачку і приголомшував тим, що вгадував, з якої вони області. Базарувальники не здогадувалися, що Майстер впізнає все з говірки, думали, не дай бо’ якась міліція чи ще щось, і примовкали, а Майстер ішов далі і питав у Миколи:

— Бачив, яка у того дядька верхня губа?

— Яка?

— А така, що тільки чай із блюдечка сьорбати.

Насамкінець Майстер підійшов до квіткарів і попросив розкішний букет гвоздик. А коли вийшли на повітря, несподівано простяг той букет Миколі.

— Тепер їдь додому і помирися з жінкою, — сказав він. — У нас без того є над чим голови сушити. І не забудь поголитися, чув? — додав уже веселіше.

І пішов.

Він віддалявся, віддалявся, а Микола стояв на морозі і чув, як його огортає гаряча хвиля, той вогонь йшов од Майстра, і здавалося, що він, вогонь, не погасне ніколи, ніякі кривди, неправди і бурі його не погасять, смерті йому немає.

А коли Майстра не стало, коли Микола торкнувся губами його руки і відчув, що вона холодна, його обсипало морозом, і привиділось, що весь світ скувала мерзлота, яку ніхто не розтопить, і вона не скресне уже ніколи.

7

Рівно о дев’ятій він набрав номер, у трубці озвався вчорашній чоловічий голос, і Микола попросив покликати Софію Погорілу.

— Зараз, хвилинку, Софія Костівна уже на роботі, але вийшла з кімнати, — запопадливо мовив учорашній голос.

Чути було якісь гуки, шум, сміх, стукіт друкарської машинки, і вся та метушня вміщалася в маленькій рурочці, яку він стискав у долоні.

— Алло!

Таке знайоме, закличне, таке невинне «алло», що Микола затамував подих.

— Алло, вас не чути, — сказала Софія.

— Привіт, — видихнув він.

— Це ти?..

— Ні, не я.

— Ти звідки? — засміялася Софія. — Тебе так погано чути.

— З льоху, — сказав він.

— З райцентру?

— Еге.

Вона не чула дзвінка і думає, що він говорить по міжміській. Що ж, хай так і думає, розмова телефонна, не треба позичати очей у пса.

— Як малий?

— Добре.

— Чому ти мовчиш, говори.

— Я дзвонив тобі вчора й сьогодні додому. Але тебе не було.

— Як не було?.. Мабуть, щось із телефоном.

— Ти впевнена?

— Навіщо мене ображаєш?

— Я не з льоху дзвоню, Софіє.

— А звідки?

— Із Сезуана.

— Що-що? — перепитала вона.

— Я…

Що ти? Не треба, навіщо? Ні в’їдливості не треба, ні вдаваного спокою, ніякої гри. День у день зодягаємо на себе маски, а потім боїмося вдивлятися у своє віддзеркалення, за яким прозирають темні глибини отого