Читати книгу - "Україна — не Росія"

вже ми різні народи, то й характери у нас мають бути різні. Обійти цю тему неможливо, але вона досить важка. Як людина науки і техніки, я звик до того, що будь-який об’єктивно існуючий параметр можна виміряти. А національний характер річ невловима, вимірам з допомогою приладів не піддається, а те, що не можна виміряти, строго кажучи, не можна вважати і об’єктивно існуючим. Нас переконують, що з допомогою тестів, анкет та статистики національний характер з часом вдасться виявити научно, але це станеться нескоро. Якщо я правильно зрозумів, дослідники ще багато років будуть займатися узгодженням термінів та методик. Самі вони, проте, поки дійде до діла, продовжують описувати предмет дослідження з допомогою словесних характеристик — тобто за старою звичкою, приблизно і ні на чому не наполягаючи. Виходить, іншим теж не забороняється поводитися так само.

Не буду намагатися змалювати національний характер, український чи російський, як єдине ціле. Для цього знадобилася б ще одна книга, може навіть вдвічі товстіша. Та й не моя це справа, я ж бо не психолог і не соціолог. Моє завдання куди більш скромне.

Твердо переконавшись, що українець і росіянин не тотожні (а матеріалу для порівняння було достатню: 90% людей, з якими мені довелося спілкуватися у житті, були або українцями, або росіянами), я час від часу робив спробу подумки для самого себе вловити та сформулювати різницю між ними. Зустрічав я обговорення цього питання також і в книжках. Не можу сказати, що все мені стало ясно і я зробив остаточні висновки, але все ж...

Років з тридцять тому, якщо вже не більше, я прочитав у журналі «Вокруг света» замітку, яка спершу мене вразила. В ній розповідалося про те, як шведський продюсер дав у шведській газеті оголошення, що для зйомок фільму йому потрібні сорок «типових шведок». Тих, хто виявив бажання знятись, прийшло у двадцять разів більше, і всі вони були шведки. Оскільки їх було так багато, то зайвими були б сумніви щодо того, що у своїй масі вони безперечно й цілком вичерпно представляли шведський жіночий тип з усіма його різновидами. Втім, автори майбутньої кінострічки з усього цього жіночого натовпу відібрали ...одну «шведку з типовою зовнішністю». Вони наполегливо працювали з новими й новими групами, нарешті відібрали за тиждень ще десять статисток, після чого продюсер вирішив, що решту доведеться шукати за кордоном.

Історія дуже повчальна. Продюсеру був потрібний насправді винятковий типаж, який він у своїх думках виплекав як ідеальний (а, може, й навпаки, як зневажливий, із замітки було неясно) образ. Геніально поданий, такий образ глядачі можуть сприйняти як дійсно типовий, у нього увірують всупереч очевидному.

Випадково почувши у розмові, що такий-то — типовий (або істинний) росіянин (поляк, вірменин і так далі) я завжди згадую цю замітку. У суспільній свідомості живуть сталі уявлення про «типовий» характер та «типову» зовнішність представників різних народів, що аж ніяк не відповідають дійсності. У ці уявлення люди майже несвідомо вкладають свої симпатії та антипатії. Відповідно, «типовим» може виявитися то мальований красень, то якийсь неприємний хмир скопецького типу, то чудовий простак, то розпутний пройда. У зв’язку з усім сказаним, прошу мати на увазі, що мені глибоко симпатичні обидва народи, характери яких я намагаюсь співставити.

Окрім емоційного ставлення є ще стандартизоване. Про кожен народ накопичений запас стереотипів. Стереотип теж завжди помилковий, але через крайню спрощеність він принаймні не містить у собі внутрішнього протиріччя. Цікаво, що образ українця, яким його бачать багато росіян, так і не склався у стереотип. Якщо англійці, то, ясна річ, манірні — що б це не означало — та консервативні. Французи бабії та їдять жаб. Італійці легковажні, громогласні та постійно жестикулюють. Японці трудоголіки і дуже люблять фотографуватися. А що виходить із стереотипом «українець»? З одного боку, він людина начебто дуже хитра та «собі на умі», з іншого — виключно уперта («хохол упертий»). Ось уже й протиріччя. Хитрун ніколи не буває упертим, хитрун діє гнучко, а упертий діє натиском, це дві зовсім різні тактики поведінки. Далі, українець, згідно думки, що склалась у Росії, це службіст із нахилом до буквоїдства, уїдливий, причіпливий та досить черствий. Теорія щодо службіста підкріплюється тим фактом, що безліч українців обрали військову чи морську службу, багато хто на ній відзначився і прославився. З цим не посперечаєшся. Не стану ворушити Громадянську війну з її подекуди випадковими висуваннями. Згадаю більш пізні імена, такі як міністри оборони Малиновський та Гречко (а перед війною нарком оборони Тимошенко), маршали Кулик, Єременко, Рибалко, Москаленко, Федоренко, Судець, Кошовий, Толубко, Батицький, Лосик, Скрипко, Руденко, Кожедуб, генерал армії Черняхівський, що загинув у 39 років (двічі Герой Радянського Союзу, кавалер ордену Богдана Хмельницького), начальник Генштабу Штеменко, главком сухопутних військ Павловський, адмірали Головко (став адміралом у 38 років), Басистий, Левченко, Чабаненко — коли почнеш перелічувати, важко зупинитися.

Чимало українців зробили видатну духовну кар’єру. Мені казали, що були такі періоди, коли більшість кафедр митрополітів Московського Патріархата посідали українці. Та й серед архієпіскопів і епіскопів їх частка завжди була набагато вищою, ніж частка українців у православному населенні Російської імперії та СРСР. Я не дуже обізнаний у таких справах, але мені здається, що релігійне служіння — поприще суворе, близьке у цьому до військового.

Щоб підкріпити погляд на українця-служаку я й сам можу додати, що мої співвітчизники — добрі технологи, а добрий технолог, так само як інженер з техніки безпеки, ніколи й нічого не робить «на глазок», «на авось», «з точністю до двох вареників». Обов’язок технолога сумлінно та ретельно, без відхилень та імпровізації, виконати всі вимоги виробничого процесу, він також службіст.

Добре, нехай буде службіст. Але далі протиріччя посилюються. Мені доводилось чути від російських друзів, що, за їхніми спостереженнями, український характер часто-густо мрійливий, схильний до перепадів настрою. Можливо. Але як це поєднується з упертістю, хитрістю, черствістю, кар’єризмом та буквоїдством? Кар’єрист, служака завжди насторожі, йому не до настроїв та мрій. І як до цього вписати українську схильність до самоіронії (до речі, риса сильних людей)? Один мій земляк, що завжди домагався свого, полюбляв повторювати, глибоко ховаючи усмішку: «Ми люди бідні, ми люди темні, нам аби гроші та харчі хороші».

Той, кому до вподоби схвальні оцінки, із задоволенням перечитає слова Гоголя: «Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом, и как нарочно