Читати книгу - "Згори вниз. Книга страхів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- А баби що на це казали?
- Та казали, шо виділи в бібльотиці Варку Митрії сліпу. Але я в того не вірую.
Охримко чим більше випивав, то ставав щораз печальнішим. Щоки набрякали і червоніли, з очей текли сльози, а він їх витирав рукавом.
- А Ярема гей-гей який став пишний. Вже має в Ільцях склеп, торгує там всім, гроші видко добре заробляє, бо вже не возить в Дземброню людям продукти. Кажуть таке, що ніби хоче купити собі машину, як коня продасть.
- Без Яреми нам стало важко. Треба ходити аж в Ільці за продуктами або в Красник. Цілий день на то йде.
- Ади, а вам що, таже молоді, здорові, взялися за руки та й пішли. Молодим то всьо легко приходить.
- А як вуйна Ціня? - питаю я.
- Вже тагі легше, попустило. Таже мала запалення. Горячка висока була. Я сидів коло неї вдень і вночі, а вона мені шепче, аби я траву в теплиці полив. Огій з тими бабами і їхними травами! Які тоті баби дурні! Що я, не буду їсти борщ без того смердючого сіна?
- Вуйна Ціня дуже смачно готує.
- Та що смачно то смачно, - Охримкові тече з очей, і він витирається рукавом.
- Ади, - каже він, - вбила собі в голову, що небавом має бути в селі смерч. А я їй кажу, що в Дземброні зроду віку сего не було. Було всьо, було ще й страшніше, але смерчу - ніколи. А вона далі за своє: смерч прийде по мене, а як прийде, то ти мене відпусти. Дурна баба. Ци я її тримаю?
З
Коли Охримко вперше застав мене не саму, то зовсім не здивувався. Підійшов до Івана і потис йому руку.
- Як файно! - сказав він. - Вже дівка не сама, та й мені легше буде. Не буду сі бояти, що з нев щось сі стало.
- Таки вернувсі, - прошепотів Охримко мені на вухо.
- Хто вернувся?
- Таже брат твій к тобі вернувсі.
- Який брат?
- Ну таже той, що минулої осени випитував за тебе, ци ти тут жиєш. Ти казала, що то певно брат випитував. Я тепер вижу - добивсі свого, знайшов тебе сам.
- То це Іван за мене випитував тоді в селі?
- Та він, як не він? Я на лиця маю добру паміть. Ще мені не відмовляє. Цей легінь ходив поміж люди і питав, ци ти тут жиєш. А ми думали, що ти поїхала, та й сказали так, що поїхала. Ну та ти то знаєш. Він. Точно він, тюлько що без бороди тогди був. На тебе ніц не подібний. Я би збоку ніколи не впізнав, що ви собі рідні.
4
Сьогодні велика злива. Гір не видно. Ми сиділи на морозі Франевої хати, під дашком, і придумували, що будемо робити, коли злива перейде.
Я бачила, що йому нудно. Я не боюся нудьги, але боюся, коли він нудьгує. Мені страшно, що йому може дуже занудитись, так, що вже не можливо буде щось змінити.
- Мене нудить, - сказала я.
- Не треба було їсти ту зупу. Мені здається, вона вже мала кислий запах.
- Напевно, не треба було.
Я бачу, що він заплутався. Не знає, як пояснити те, що з ним сталося три роки тому. Чому він тут, біля мене, застряг і ніяк не наважується поїхати. Там, десь у великих містах, вирує життя смертних, а тут скрізь повисло у повітрі глухе безсмертя. Мені добре так, мені тут легко дихати, але йому, очевидно, - ні.
- Може, купимо телевізор? - пропоную я.
- Як ми його купимо, якщо в хаті немає електрики?
Я хочу крикнути: я тебе не тримаю! - але мовчу.
- Слухай, давай змайструємо дельтаплан? - несподівано пропонує він.
- Що це таке?
- Літальний апарат.
- Ти хочеш літати?
- Тут літати було би дуже приємно.
- А що для дельтаплана треба?
- Парусину і трохи дощок на ребра. Можна зробити для двох. Розженемося з якогось горбика і політаємо. Правда, є ризик переломів, але заради такої авантюри не страшно.
- А де ми візьмемо парусину?
- Десь знайдемо. Ну як, ти не проти?
- Не проти. Але я вмію літати і без дельтапланів.
5
- Слухай, я не хотів тобі говорити, але ти ходиш вночі.
- Куди ходжу?
- Не знаю, куди. Надвір. Сьогодні вночі ти знову ходила. Я вийшов за тобою.
- І що я робила? Може, хотіла в туалет?
- Я теж так думав, але ні. Ти просто стояла на горбику.
- Нащо?
- Я не знаю, нащо, але так стояла, ніби чекала на когось.
- Я такого не пам'ятаю.
- Але я бачив, ти мала розплющені очі. Таке буває, що людина ходить вночі із заплющеними очима, але ти мала очі відкриті.
- І довго я стояла на горбику?
- Недовго. Може, хвилин п’ять. Ти простягнула була праву руку долонею догори, ніби хочеш когось з неї нагодувати.
- А що, був ще хтось біля мене?
- Біля тебе була якась чорна тінь, невисока, тобі до пояса. Схожа на собаку. Або на вовка.
- Це якісь дурниці! Чого би я годувала вночі собак?
- Тепер я думаю, що то таки був не собака, а вовк. Так, то був вовк.
- Ти хочеш сказати, що я вночі годую з долоні вовків?
- Так виходить. Я спочатку дуже злякався, хотів бігти тебе рятувати, але ти вже обернулась і спокійна йшла до хати.
- Це неправда. Тобі приснилось.
- Таке не могло приснитись.
- Могло. Раніше мені тут часто снилось щось подібне. Навіть дивовижніше. Мені снилось, що я проспала цілу зиму, як ведмідь у барлозі. Хіба таке може бути насправді?
- Не може.
6
Вже третій раз мені сниться моє з ним весілля.
Мене дуже дивують такі сни, бо насправді я жодного разу не подумала про весілля в реальності. Я ніколи не мала сентиментів до білих весільних суконь, а уві сні весільна сукня незмінно присутня, щоразу на різний фасон і різного кольору, але я знаю, що вона призначена саме для шлюбу.
Ще від малої я не любила носити сукні. Мені здавалось, то в сукні ходити нецікаво, принаймні менш цікаво, ніж в штанях і светрі чи футболці. Я любила мати на собі багато різного одягу, часто настільки різного, що перехожі на вулицях дивились на мене, як на закордонну дивовижу.
Мамина весільна сукня висіла в шафі, обгорнута целофаном. Поруч - татова військова шинель, важка і неймовірно громіздка.
Коли я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Згори вниз. Книга страхів», після закриття браузера.