Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Доба. Сповідь молодого «бандерівця» 📚 - Українською

Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»" автора Антон Дмитрович Мухарський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 63
Перейти на сторінку:
шкіряних куртках, які в буквальному сенсі цього слова продукували одне лише сміття і це стосувалося усього, до чого б вони не бралися, — слів, рухів, думок, вчинків, ба й навіть, своїх власних дітей.

«Все-таки, як багато в нашому місті, нашій країні жлобів!» — думаю собі, ідучи дорогою до метро. Жлобство — то наша неусвідомлена ментальна релігія. Жлоб — це людина-підробка або недолюдина. Недорозвинена, недовихована, недонавчена, недолюблена… У неї все з приставкою «недо». Звичайно, самі жлоби не винні у тому, що вони жлоби. Такими їх зробило недосуспільство без моралі, віри, принципів. Місто вигодувало цих «сашек і сєрьожек» своїми залізобетонними грудьми, молоком одноманітної сірості соціалістичних мікрорайонів, що бачили вони — діти робітників і селян серед асфальту, миршавих трав і засцяних алкашами під'їздів? Мат, байдужість, втому батьків, з яких державний монстр висмоктував усі життєдайні соки на заводах і фабриках. Батьків, які й самі недолюбили, недодивилися, недочули, недосміялися… І все з приставкою «недо».

Треба буде записати у своєму щоденнику, що з дослідження жлобства може вийти гарний культурологічний проект, і, аби не згубити думку, швиденько дістаю записничок і занотовую: «Проект «Жлоб. Жлобство. Жлобізм». Інтерв'ю з письменниками, художниками, культурологами, мистецтвознавцями. Пошук робіт — картин, фотографій, текстів, що відбивають цю тему. Жлобство — абсолютно українська автентична тема. Мешканці села в урбанізованих умовах. Відірваність від коріння робить людину манкуртом. Треба не боятися говорити правду про себе й не намагатися втекти від реальності. В цьому наша правда й сила. Якщо ідентифікувати, окреслити й матеріалізувати жлобство, то з ним можна буде боротися. Жлоб — людино-тварина, що живе інстинктами. Жлоби — політики, митці, сильні світу цього. Жлобство у моді, мистецтві, кінематографі. Наукове визначення «жлобства». Створення всесвітньої енциклопедії жлобства. Створення сувенірної продукції. Найкращий сувенір з України — фігурка жлоба з дерев'яною мордою. Жлоборесторани, жлоботелі, жлобомузика, жлобоодяг. Створення цілого напрямку «жлоб-арт».

Популяризація його в світі як дійсно автентичного українського мистецтва».

Записавши це, я ховаю нотатник і видобуваю звідти часопис «Четвер». Та раптом поруч зі мною, як написав був Булгаков, буквально з повітря сплелася вертлява дівчина з тонким мікрофоном у руках.

— Радіо «Німецька хвиля», — проказує вона з німецьким акцентом, — ми робимо репортаж про культуру громадської поведінки у сучасному Києві. Скажіть, будь ласка, як ви ставитеся до того, що ваші співвітчизники смітять на вулицях?

— Добре ставлюся! — відказую я суворо. — Це наша ментальна ознака й гордість! Ми — жлоби! І жлобство — то наше все! Можна, звичайно, сперечатися з цього питання. Безумовно, в країні є люди інтелігентні, виховані, але переважна більшість — жлоби. Варто проїхатися електричкою по країні, аби побачити, що Україна — це суцільне звалище відходів. Велика помийна яма. Анус людства. Жопа світу. А краще сказати — «піхва світу», зважаючи на те, як зараз в усьому світі затребувані наші повії. Звісно, можна закривати на це очі й відвертати ніс, удаючи з себе Європу. І хоч географічно ми Європа, але культурно й ментально — абсолютно варварська країна. Слов'яни ми чи, розумієте, — хулігани! Звичай є у нас такий — плювати попід ноги, щоб стелилися дороги!

— Хр-р-р-р, тьху! — я смачно плюю собі під ноги. — Постчорнобильський синдром, радіаційний гайморит. Радіоактивні частини на клітинному рівні руйнують слизові оболонки, у результаті чого утворюється нагноєне, смердюче мокротиння, і з рота може виділятися неприємний запах. Ха-а-а-а, чуєте… — це я просто видихнув в обличчя журналістці, яка аж сахнулася від мене. — Правда, неприємно? Нічого, звикайте! Незабаром разом лаштуватимемо спільну загальноєвропейську хату. Адже Україні є чим пишатися — найбільшим у світі скупченням жлобства, проституції та корупції у вищих політичних колах. А іще ми перші в Європі з розповсюдження СНІДу і важких форм сухот! Ні, можливо, з тими всіма проблемами стикається і Європа. Але, повірте, щодо жлобства й проституції, то цього добра у нас найбільше в світі. Незабаром жлобство, проституція та корупція стануть нашою візитівкою в світі! Отже, ласкаво просимо до України — країни жлобів, народних депутатів і повій (що, зрештою, одне й те саме).

Але яке то щастя, що я людина стримана й обережна і не роблю одразу того, що спадає на думку. От і тепер я не проголосив отой наглий «спіч» у журналістський мікрофон, а набрав повні легені повітря, з шумом видихнув і на питання «Як я ставлюся до того, що мої співвітчизники смітять на вулицях?» пробелькотів кволе і невиразне: «Погано ставлюся. Засуджую!». Одним словом, лажанув свій вимираючий, бідний і без того затурканий народ перед ситою й самовдоволеною німецькою аудиторією.

— Дякую, — каже німкеня за відверту відповідь зі штучною посмішкою.

— Данке шон. Ауфідерзейн, — демонструю я свою цілковиту «європейськість», і ми розходимось у різні боки.

Гівно я, гівно! Ненавиджу себе за це підсвідоме плазування перед Заходом, через цю совкову звичку вбачати в будь-якому іноземцеві вищу істоту. Не хочу почуватися другосортним і недорікуватим хамом і варваром! «Я — дужий народ! Я молодий!» — згадую рядок раннього Тичини з «Золотого гомону» і з силою штовхаю двері метро.

Глава третя

МІЙ НАРОД

Нема у світі нічого футуристичнішого за метро! Я обожнюю метро, обожнюю його запах, його ритм, його стиль. Це мій стан, це мій настрій, це моя стихія! А ще я обожнюю мистецький авангард початку двадцятого сторіччя, бо вважаю, що все, що робить і понині у мистецькій царині Європа та Америка, все це зароджувалося у нас і зокрема у моєму рідному Києві. В Україні.

Малевич — наш! Богомазов — наш! Бурлюки та Кандинський — наші! Архипенко — наш! І хіба можна після цього говорити, про якусь мою відсталість та меншовартісність перед іншими народами та культурами? Моя земля подарувала світові найкращих представників кубофутуризму, супрематизму та абстрактного мистецтва. Колекціонери ганяються за їхніми роботами, на найпрестижніших світових аукціонах ціна на ці твори вже сягнула захмарних висот. Ще б пак, адже саме на Україні знаходиться «енергетичний пуп» землі. По Дніпру, де дві цивілізаційні хвилі, два океани буття Східний і Західний зіштовхуються із собою, утворюючи одвічний вир вітальних енергій, які так потрібні для будь-якого митця. Безумовно, жити й виживати тут важко, тому й не збудував наш народ нічого кращого за одвічну хату-мазанку з лози та глини. А навіщо будувати щось стале, якщо все одно знесе. Не гуни, то скіфи, не авари, то сармати, не половці, то печеніги, не турки, то татари, не поляки, то москалі. І несе в своєму серці мій народ оте одвічне знання про світоустрій, який закодовано

1 ... 23 24 25 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доба. Сповідь молодого «бандерівця»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"