Читати книгу - "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича"

Там вона й стояла, захекана, сяйлива і радісна, усміхнено кліпаючи довгими віями. Продавці хихотіли, присідаючи за дверима. Кухонне вікно було відчинене в чорну велику ніч, сповнену шамотань і плетив. Чорні відхилені шиби палахкотіли відображенням далекої ілюмінації. Лискучі каструлі й бутлі нерухомо стояли довкіл і лисніли в тиші масною емаллю. Аделя обережно вихиляла з вікна своє кольорове розмальоване лице з трепетними очима. Вона виглядала продавців у темному подвір’ї, впевнена в їхній засідці. І от вона їх побачила: обережно, гусачком, один по одному вони скрадалися до вікна підвіконним карнизом уздовж стіни, червоної від спалахів далекої ілюмінації. Батько закричав у гніві та розпачі, але в цю мить гамір голосів зробився цілком уже близьким і знагла освітлені крамничні вікна заповнилися людськими обличчями, покривленими від сміху й розбалаканими, з носами, розплюснутими на лискучих шибках. Батько побагрянів від обурення і застрибнув на ляду. Й коли натовп рушив штурмом на ту фортецю й галасливо попер усередину, батько з одного стрибка досяг полиць із сукном і, виснучи понад юрбою, щосили задув у великий роговий тромбон, сурмлячи тривогу. Проте склепіння ніяк не сповнювалося шумом ангелів, які поспішали б на допомогу, натомість кожному стогону труби відповідав сміхом великий хор натовпу.

«Якубе, до діла! Торгуй же, продавай!» — кричали всі, і ці крики, багато разів повторені, ритмізувалися в хорі й поступово ставали мелодією рефрену, що її виспівували всі ті горлянки. Тоді батько здався, зістрибнув з високого карнизу і з криком пустився на барикади сукна. Звеличений у гніві, з головою, твердою, ніби багряний кулак, він вибіг, як бойовий пророк, на суконні шанці й зашаленів опором. Усім тілом він упирався в тяжезні згортки бавовни й виважував їх зі свого рубежу, підлазив під велетенські сувої сукна і звалював їх на згорблені плечі, щоб із висоти галереї скидати їх із глухим гуркотом на ляду. Згортки летіли, з лопотінням розгортаючись у повітрі і стаючи величезними корогвами, полиці звідусіль вибухали драпіруваннями, водоспадами сукна — немов від удару Мойсеєвим жезлом[82].

Так виливалися запаси шаф, ґвалтовно звергаючись і широко плинучи ріками. Барвистий вміст полиць випливав, більшав, множився й заливав усі столи та ляди.

Стіни крамниці зникли під могутніми утвореннями тієї суконної космогонії[83], під усіма тими гірськими пасмами, що громадилися в потужні масиви. Поміж схилами гір відкривалися широкі долини, а серед просторого пафосу вершин проламувалися лінії континентів. Крамничний простір поширшав і став панорамою осіннього краєвиду, з озерами й далечінню, а на тлі цих лаштунків батько пересувався поміж гірських складок і долин фантастичного Ханаану[84], ступаючи широкими кроками, з руками, пророчо перехрещеними у хмарах, ударами свого натхнення творячи лице ландшафту.

А внизу, в підніжжі того Синаю, що виріс із батькового гніву, метушився, лаявся, гендлював і вшановував Баала[85] народ. Його представники хапалися за тканинні складки, обгорталися кольоровими сукнами, обмотувались імпровізованими плащами стилю доміно[86] і безладно мололи язиками.

Батько зненацька виростав над цими гендлярськими групами і, видовжений гнівом, побивав згори всю оту ідолопоклонницьку масу потужним словом. Потім, під’юджуваний розпачем, він видряпувався на найвищі галереї шаф, ошаліло ганяв бантинами[87] полиць, лункими дошками оголених риштовань, переслідуваний видивами безсоромної розпусти, яку передчував за своєю спиною, в нетрях власного дому. Продавці якраз досягли залізного балкону на висоті вікна і, вчепившись у балюстраду, заламали Аделю в поясі та витягли її через вікно — вона лише кліпала, волочучи за собою свої стрункі ноги в шовкових панчішках.

У той час, як батько, вражений огидністю гріха, гнівом своєї жестикуляції зливався із жахом усієї картини, безтурботний Баалів народ унизу віддавався розперезаним веселощам. Якась пародійна пристрасть, чи то зараза сміху опанувала юрбою. Як можна було вимагати споважніння від цього збіговиська людей-калатал, від цих пустих товкачів! Як можна було вимагати розуміння батькових великих печалей від цих млинків, що ненастанно перемелювали кольоровий непотріб слів! Глухі до гуркотань пророчого гніву, всі оті гендлярі в шовкових бекешах[88] присідали малими групками навколо складчастих сукняних пагорбів, багатослівно розтрушуючи серед сміху переваги товару. Ця чорна біржа розносила своїми прудкими язиками шляхетну субстанцію краєвиду, подрібнювала її січкою балаканини і замалим не ковтала.

Трохи далі, перед високими водоспадами просвітлених тканин, стояли групи євреїв у кольорових халатах і великих ковпаках із хутра[89]. Це були мужі Високої Ради[90], сповнені гідності достойники, що погладжували свої довгі плекані бороди і вели стримано-дипломатичні розмови. Однак і в цьому церемонному спілкуванні, як і в поглядах, якими вони обмінювалися, чаївся блиск усміхненої іронії. Поміж цими групами сновигав простолюд, безликий натовп, сірома без лиця та характеру. Він наче заповнював прогалини у видовищі, вистелюючи тло дзвінками і брязкальцями бездумної говорильні. Це був геть блазнюватий прошарок, розтанцьоване зборище полішинелів[91] та арлекінів[92], яке, само по собі не маючи поважних торговельних намірів, доводило до абсурду початі де-не-де оборудки своїми блазенськими фіґлями.

Однак поступово, знудившися власним блазнюванням, цей веселий народець розсіювався в найдальших околицях краєвиду й там поволі губився серед скелястих визубнів та долин. Швидше за все, ті веселуни один за одним провалювались у якісь щілини чи зникали у складках терену, ніби бальної ночі стомлені забавами діти по кутках і закамарках помешкання.

Тим часом батьки міста, мужі Великого Синедріону, походжали сповненими повагою й гідністю гуртами і вели свої глибокі тихі диспути. Розійшовшись по всій великій гористій країні, вони крокували удвійко чи втрійко далекими крутими дорогами. Їхні темні й малі силуети залюднювали всю ту пустельну височину, над якою висло темне й тяжке небо, поморщене складками і похмуре, розоране довгими паралельними борознами на срібні та білі скиби, що відкривали у глибині все дальші поклади своїх нашарувань.

Світло лампи творило в тій країні штучний день — дивний, без світанку та вечора.

Батько потрохи заспокоювався. Його гнів укладався і застигав у покладах і нашаруваннях краєвиду. Тепер батько сидів на галереях найвищих полиць і вдивлявся у дедалі осіннішу розлогу країну. Він бачив, як на далеких озерах ловили рибу. У маленьких лусочках човнів сиділо по двоє рибалок, які спускали у воду сіті. На берегах він бачив хлопців, що несли над головами