Читати книгу - "Сашко"

Та ось я побачив високу залізобетонну огорожу цукроварні. На димарі заводу маяв на вітрі червоний прапор. Тепер ми не будемо його знімати. Нехай красується на злість фашистам!

Але тільки я виткнувся з-за дерев гайка, як враз побачив кілька фашистів біля кулемета. Вони вже були тут!

Я кинувся назад у гайок і побіг далі, щоб обійти огорожу й вийти на протилежний кінець заводу. Але й там стояла група фашистів з автоматами та ручним кулеметом, а на території заводу лунали постріли.

Мені стало страшно від того, що я не знав, куди мені тепер подітися і що робити. Я ліг за горбом край гайка і, визираючи звідти, стежив за цукроварнею. Звідси мені видно було головні ворота заводу й один боковий вихід.

Так я лежав довго, не знаю навіть, скільки часу. Траплялися секунди, коли я не вірив, що все діється справді, а не вві сні.

З воріт заводу вийшла група людей, оточена озброєними десантниками. Я впізнав серед них режисера, кількох наших акторів і робітників заводу. Вони були завернули по дорозі, але фашистські солдати спрямували всю групу просто на гайок, де лежав я. Хтось із захоплених в полон, мабуть, почав опиратися німцям. Пролунав постріл, і позаду групи людей залишився чийсь труп.

Вони наближались до мене. Тоді я відповз від дерева, схопився на ноги й кинувся бігти щодуху…

Я наштовхувався на дерева, плутався в кущах, падав, здряпував собі шкіру на обличчі об гілки. Потім гайок залишився позаду. Я біг стежкою в пшениці. Чи не женуться за мною? Я обернувся. Ні, за собою я не побачив нікого. Далеко з-за гайка підіймався димар цукроварні, і на ньому маяв гордо на вітрі мій прапор.

ЧАСТИНА ДРУГА

ЧУДОДІЙНА СТРІЧКА

Минуло все літо, і тільки восени мені пощастило повернутись до Києва, додому.

До київського вокзалу поїзд підійшов удень, і я, не тямлячи себе, помчав стрімголов у ворота біля вокзалу, потім вулицями через усе місто до себе, на Печерськ. Я не оглядався довкола, не прислухався, про що розмовляють люди… Швидше, швидше додому! Серце в мене так колотилося, що, підіймаючись Госпітальною вулицею, я спинився, щоб притиснути на хвилину до нього долоню…

І ось уже видно здалека наш будинок. Він зовсім цілий. І ворота… Ніби все по-старому… Ось і наш другий поверх і двері нашої квартири… Нарешті! Я вже не хапався рукою за серце, хоч і чув, як воно стукало в грудях — тук-тук, тук-тук… Я тільки притулився обличчям до дверей і ніби заснув на одну хвилину… Потім я ледве знайшов сили постукати в двері. Кроки… Ні, це не бабуся… А хто ж?..

Відчинились двері. Я влетів у кімнату… Але чому тут Кривий? Чому за його спиною Вовчинська?

— Тобі кого?

Ох, цей гидкий, тоненький голос Кривого!

— До бабусі… Де вона?..

Вовчиха голосно зареготала. А Кривий, теж усміхнувшись якимсь скривленим ротом, взяв мене за барки, штовхнув за поріг і так копнув під спину ногою, що я полетів сходами вниз… Проклятий шпіц учепився в мій одяг і проволікся за мною через кілька сходів. Вони всі троє мстилися мені…

— Мерзотники! Гади!.. — кричав я, підводячись з брудних кам’яних сходів.

Звідкілясь вибігла бабуся, схопила мене за руку і потягла за собою.

— Боже мій! Боже мій! — промовляла вона.

Ми опинилися в напівтемній кімнатці.

І ось я знову вдома, і все зовсім не так, як було раніш, до фашистів.

Бабусю вигнали з нашої квартири і дали їй вогку кімнатку, в якій тільки половина вікна була над землею. А в наших кімнатах жила тепер Вовчиха… Треба обов’язково відплатити їм усім — і їй, і Кривому, і її шпіцу… Тільки як? Коли б зі мною були Юрчик і Ромка, ми придумали б…

А бабуся стала зовсім маленька, вся висохла. Тільки очі зробилися великі і виблискували, коли зона розповідала, озираючись на двері. Усе, усе змінилося… Навіть Ласун зробився похмурий, замислений і сердито кричав на мене: «Дурень! Дурень!» — так, наче я винен був у тому, що почалася війна і прийшли фашисти…

Та я вже був не маленький і добре знав, що все прикре і тяжке в житті минає, а радісне приходить неминуче. Але скільки я не ждав, а ніщо погане не забувалось, як це було раніше, і щодня було мені однаково тяжко. Я лежав на ліжку й не виходив з нашої кімнати цілими днями. Ніколи ще зі мною такого не бувало. То я й кількох хвилин не міг всидіти на місці. А тепер цілими днями я не виходив з хати. Одного разу я не витримав. Схопився з тапчана, де я лежав, і швидко почав обходити всі сусідні двори. Я шукав знайомих мені людей, шукав моїх товаришів чи учнів, з якими я хоч і не товаришував, але знав їх по школі.

Я знав помешкання багатьох учнів нашої школи, але нікого з них чи їхніх батьків я не заставав: всі виїхали на схід. На одному подвір’ї, здається, побачив здалека матір Гриші Мірошниченка. Я не приятелював з ним, але тепер я був би радий і йому. Проте ця жінка швидко зникла в під’їзді, і я вже не був певен, що то була мати Гриші.

«Всі, всі мої друзі виїхали кудись далеко. Вони там, у наших, а мені тут доведеться мучитися серед ворогів і чужих людей…» — думав я, нишпорячи по чужих подвір’ях.

Вулицею йшли машини. На них сиділи фашисти, і мені зовсім не хотілося ганятися за машинами й пробувати почепитися ззаду. Я знав, що і в трамваях можуть їздити тільки фашистські солдати й офіцери, а нам, місцевим людям, це заборонено.

Якось удень я пішов у кіно, в якому бував часто до війни. На дверях висів напис, що заходити до кіно можна тільки фашистам. Я бачив ще кілька таких написів: на деяких крамницях, на ресторанах, на автобусах… Що ж буде? Виходить, вони все хочуть забрати в нас… Коли б швидше повертались до Києва наші війська, і нехай би повернулось те життя, яким жили ми до війни.

Вже майже нічого не залишилося з речей у нашій кімнаті: бабуся все повиносила на базар, бо не було з чого жити. Вона вже хотіла продати й Ласуна, але я гаряче просив бабусю, щоб не