Читати книгу - "Твори"

Помовчавши, він почав знову:

— Тому я ніколи не піймаюся на їхній гачок. Я вдаюся до їхньої ж зброї, і то не гірше, ніж і вони, а може, й краще, і це мені стає в пригоді для моїх творів, а їм воно ні до чого, оте, що вони роблять. Чи ж не дурні вони? Це все пустоцвіти, чудові пустоцвіти, а котра з них і чутлива на свій лад, — тільки й того, що марніє з горя, коли старіється.

Слухаючи його, Маріоль почував, як його огортає смуток, гнітюча туга, ніби пронизлива вогкість негоди. Він знав, що взагалі письменник має слушність, але не хотів визнати його цілковиту правду.

Тому він почав, трохи дратуючись, сперечатися, не стільки, щоб оборонити жінок, скільки для того, щоб з’ясувати, чому в сучасній літературі їх зображують такими мінливо-розчарованими.

— За тих часів, коли романісти і поети вихваляли їх і збуджували в них мрійливість, вони шукали й гадали, що знаходять у житті відповідник того, що серця їхні передчували по книжках. Тепер ви вперто усуваєте все поетичне й привабливе і показуєте лише реальність, а вона нищить усі ілюзії. А якщо, мій любий, нема кохання в книжках, то нема його й у житті. Ви створювали ідеали, і вони вірили в ваші творіння. Тепер ви лише художники правдивої дійсності, а слідом за вами й вони увірували в банальність життя.

Ламарт, що любив літературні суперечки, почав був заперечувати, але до них підійшла пані де Бюрн.

Того дня вона була чарівно вбрана і якось особливо гарна, а свідомість боротьби надавала їй відважного й зухвалого вигляду.

Вона сіла.

— Ось це я люблю, — мовила вона, — піймати двох чоловіків на розмові, коли вони говорять, не хизуючись переді мною. До того ж лише вас двох і цікаво послухати тут. Про що ви сперечаєтесь?

Ламарт, не бентежачись, тоном світського насмішника розказав про що йшла мова. Потім знову взявся доводити своє з ще більшим запалом, спонукуваний бажанням сподобатися, яке відчувають при жінках усі, хто прагне слави…

Вона одразу зацікавилася темою суперечки і, запалившись сама, взяла в ній участь, боронячи сучасних жінок дуже розумно, вміло й до ладу. Кілька фраз, незрозумілих для письменника, про те, що навіть і найпідозріліші жінки можуть бути вірні й віддані, змусили забитися Маріолеве серце. Коли ж вона пішла й сіла біля пані де Фремін, що вперто тримала коло себе графа фон Бернгауз а, то Ламарт і Маріоль, зачаровані її жіночою мудрістю й вишуканістю, одностайно визнали, що вона, безперечно, надзвичайна.

— Ось погляньте лише на неї! — додав письменник.

Ішов великий поєдинок. Про що вони говорили, австрієць і дві жінки? Пані де Бюрн підійшла саме в ту хвилину, коли тривале усамітнення двох людей, чоловіка й жінки, хоч би вони й подобалися одне одному, стає одноманітним. І вона порушила це усамітнення, розказавши обурено все, щойно чуте з Ламартових уст. Усе те, звичайно, могло стосуватися і пані де Фремін, усе те йшло від бстаннього завойованого нею поклонника, все те повторювалося при людині дуже тонкій, що зуміє зрозуміти. Знову розгорілася суперечка на вічну тему про кохання; і господиня дому знаком запросила Ламарта й Маріоля прилучитися до них. Потім, коли голоси залунали гучніше, вона покликала всіх інших*.

Знялася загальна суперечка, весела й палка; кожен уставив своє слово, а пані де Бюрн, приправляючи навіть найвтішніші свої думки дрібкою почуття, можливо, вдаваного, зуміла показати себе дотепною й забавною, бо того вечора вона справді була в ударі, була жвава, розумна й гарна, як ніколи.

IV

Як тільки Андре Маріоль залишив пані де Бюрн і чари її присутності почали розвіюватись, він відчув у самому собі й навколо себе, в тілі своєму, в душі і в цілому світі зникнення тієї втіхи життя, що підтримувала його й надихала від певного часу.

Що ж сталося? Нічого, майже нічого. Вона була дуже ласкава до нього наприкінці того вечора, раз чи двічі сказала йому поглядом: «Для мене тут нема нікого, окрім вас». І однак він почував, що вона призналася йому в чомусь, чого він волів би ніколи не знати. То теж було ніщо, майже ніщо; а проте він був уражений, як та людина, котра довідується, що його батько чи мати зробили якийсь негарний вчинок, коли дізнався, що протягом останніх трьох тижнів, тих трьох тижнів, які він вважав цілком відданими, присвяченими нею, як і ним самим, хвилина по хвилині, такому новому й такому яскравому почуттю їхнього розквітлого кохання, — вона вернулася до колишнього способу життя, зробила багато візитів, почала метушитися, укладати плани, відновила огидну любовну війну, перемагала своїх суперниць, зваблювала чоловіків, з приємністю вислухувала компліменти і полонила своїми чарами інших, а не тільки його.

Уже! Вона вже захопилася всім цим! О, пізніше він би не здивувався. Він знався на світі, на жінках, на почуттях, він був досить розумний, щоб усе зрозуміти, і ніколи б не допустив у собі надмірної вимогливості і похмурої недовірливості. Вона була гарна, була створена, щоб подобатися, щоб приймати хвалу й банальні компліменти. З-поміж усіх вона вибрала його, віддалася йому сміливо й гордо. Він усе одно залишався б удячним рабом її примх і покірним свідком її життя — життя гарної жінки. Але щось мучилося в ньому, в тому темному куточку на дні душі, де криються найпотаємніші почування.

Він, певне, не мав рації і ніколи не мав її відтоді, як себе пам’ятав. Він проходив світом із зайвою настороженістю. Оболонка його душі була занадто ніжна. А через те жив він у самотності, боячись чвар і образ. Він не мав рації, бо ці образи майже завжди викликаються тим, що ми не терпимо в своїх ближніх рис, не властивих нам самим. Він це знав, бо часто таке спостерігав в інших; і все ж не міг погамувати свого хвилювання.

Звичайно, він не мав за що дорікати пані де Бюрн; коли вона протягом цих днів щастя, дарованих нею, тримала його віддалік од свого салону й ховала, то це ж тільки для того, щоб відвернути увагу, обдурити підглядачів, а потім спокійно належати йому. Чому ж той жаль увійшов йому до серця? Чому? Бо він думав, ніби вона віддалася йому вся цілком, а тепер зрозумів, відчув, що ніколи