Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Празький цвинтар [без ілюстрацій] 📚 - Українською

Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Празький цвинтар [без ілюстрацій]" автора Умберто Еко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 122
Перейти на сторінку:
знанням права, звісно, я не в змозі платити вам стільки, скільки варті ваші здібності, але цієї суми стало б вам, аби винайняти іншу оселю й жити скромно, але гідно.

Симоніно враз утямив, що нотаріус прикарманив чимало з того, що дід вважав утраченим через свої необережні іпотеки, але не міг цього довести, та й мав якось виживати. Він переконав себе, що, працюючи пліч-о-пліч з нотаріусом, він колись зможе віддячити тим же карбом, забравши назад усе, що той, безсумнівно, вкрав. Тож він призвичаївся мешкати у парі кімнатчин на вулиці Барбаро, заощаджувати на відвідинах усіляких ґенделиків, де збиралися його товариші, що теж прийшли працювати до Ребауденґо — жадібного, владного, недовірливого чоловіка, який ураз перестав звертатися до нього «адвокате» чи «ви», звучи просто «Симоніні», аби хлопець знав, хто тут хазяїн. Утім, пропрацювавши кілька років табеліоном[104] (так зазвичай називали цю роботу), Симоніно набрався юридичного досвіду, й хазяїн, хоч і з пересторогою, та почав йому довіряти, а хлопець уторопав, що нотаріус головно займався не стільки безпосередньо нотаріальними справами, як йому годиться, — завіренням заповітів, дарчих, угод купівлі-продажу та інших контрактів, скільки завіренням заповітів, дарчих та угод купівлі-продажу, яких ніколи на світі не існувало. Іншими словами, нотаріус Ребауденґо за пристойну платню складав фальшиві акти, підробляючи, де потрібно, чужі почерки й забезпечуючи свідків, яких вербував у шинках неподалік.

— Щоб ти знав, Симоне, — пояснював він, уже називаючи хлопця на «ти», — я не роблю фальшивок, а створюю нові копії документів, які або ж загубили, або ж просто випадково ніколи не складали, але вони могли й мали б існувати. Я б підробив документ, якби склав свідоцтво про народження, в якому б зазначалося, даруй мені за приклад, що ти син шльондри з Одаленґо Пікколо (чоловік загигикав, зробивши таке припущення). Я б ніколи не наважився на злочин, бо я людина честі. Але припустімо, якийсь твій ворог — це я так, для прикладу, — заявляє права на твій спадок, а ти впевнений, що він не син ані твоєму батькові, ані матері, а що його мати — куртизанка з Одаленґо Пікколо, а він просто загубив своє свідоцтво про народження, щоб мати змогу претендувати на твій спадок, то хіба ти не прийшов би до мене, аби я зробив нове свідоцтво, щоб ти міг збити лиходія з пантелику; таким чином я, створивши свідоцтво про те, що й так, як ми знаємо напевне, є правдою, допоможу правді взяти гору й не матиму докорів сумління.

— Але як же ви дізнаєтеся, чий насправді той тип син?

— Але ж ти сам мені сказав, ти ж його добре знаєш.

— І ви мені повірите?

— Я завжди вірю своїм клієнтам, адже допомагаю завжди лише людям честі.

— А якщо клієнт збрехав?

— Отож, то він учинив гріх, а не я. Якщо я ще розмірковуватиму над тим, що мої клієнти можуть виявитися брехунами, то не займатимуся цією справою, адже вона ґрунтується на довірі.

Симоніні зовсім не був певен, що справу, якою займається Ребауденґо, інші б вважали чесною, але відколи йому відкрили секрети цієї науки, він уже не раз фальшував документи, й незабаром, перевершивши свого вчителя, відкрив у собі феноменальні здібності до підробки чужих почерків.

Крім того, нотаріус, чи то ніби вибачаючись за свої слова, чи то визначивши вразливе місце свого співробітника, частенько запрошував хлопця до «Камбіо» (туди навіть Кавур ходив) і посвятив його в секрети фінанцієри: поєднання півнячих гребенів, потрухів, телячих мізків та яєчок, яловичого філе, білих грибів з половиною келиха марсали, борошном, сіллю, олією й маслом, а щоб усе стало трішки терпкуватим — слід додати чарівну краплинку оцту, та для того, щоб насолодитися стравою сповна, вони мають вдягтися так, як того вимагає їхня репутація, — у сюртук, чи то редингот, байдуже, як називати.

Імовірно, попри батьківські заклики, Симоніно не набрався героїзму та жертовності, та за такі вечори хлопець був готовий служити своєму роботодавцю хоч до скону — принаймні, як побачимо згодом, ребауденґового, як не власного.

Тим часом зарплатня Симоніно, хоч і помалу, зросла ще й тому, що його роботодавець почав страшенно швидко старітися: у нього погіршувався зір, тремтіли руки, тож незабаром хлопець став для старого незамінним. Однак саме через те, що зараз Симоніні міг дозволити собі більше комфорту, не маючи сил відмовитися від найвідоміших туринських ресторацій (ох, яка ж то смакота — аньолотті по-п'ємонтськи: з начинкою з печені з білого та червоного м'яса, вареною яловичиною, курятиною без кісточок, головчастою капустою, тушкованою у печені, чотирма цілими яєчками, пармезаном з Реджіа-Емілії, мускатним горіхом, сіллю та перцем, під соусом з поливки з-під печені, змішаної з маслом, зубчиком часнику та гілочкою розмарину), тож, аби вдовольнити те, що вже ставало для юнака найсильнішою й найсуттєвішою пристрастю, молодий Симоніні не міг ходити туди в дранті, а отже, що більше росли його можливості, то більшими були хлопцеві запити.

Працюючи у нотаріуса, Симоніні зрозумів, що той не лише виконує конфіденційні замовлення своїх приватних клієнтів, а й, мабуть, заради прикриття, якщо раптом про якийсь з аспектів його не зовсім чесної діяльності стане відомо владі, іноді надавав послуги представникам карної поліції, позаяк, як він говорив, часом, щоб винести підозрюваному правильний вирок, треба надати суддям який-небудь задокументований доказ того, що поліціянти не висмоктали свої висновки з пальця. Отак він почав спілкуватися з непевними особистостями, яких сам нотаріус називав «добродії з Кабінету», й не треба бути надто кебетливим, аби здогадатися, що йшлося про таємні справи, якими займався уряд.

Одним з цих людей був кавалер Б'янко, котрий якось заявив, що надзвичайно задоволений тим, як Ребауденґо зробив один неспростовний документ. Вочевидь, чоловік був з тої когорти, що, перш ніж зав'язати з кимось знайомство, дізнається про цю людину якнайправдивішу інформацію, позаяк одного дня він, відтягнувши Симоніні убік, спитав, чи той ще відвідує «Caffè Bicerin», позвавши хлопця туди, як він висловився, «для приватної розмови». А тоді сказав таке:

— Любий наш адвокате, ми чудово знаємо, що ви — онук щиро вірного підданого Його Величності, а тому отримали правильну освіту. Ми навіть знаємо, що ваш дорогий батько поклав життя за те, що ми теж вважаємо ділом праведним, навіть попри те, що зробив він це, як би то краще висловитися, занадто випереджаючи події. Тож ми розраховуємо на вашу щирість та прагнення до співпраці, навіть усвідомлюючи, що ми надто поблажливі до вас, адже вже давно могли притягти вас та нотаріуса Ребауденґо до суду за не надто вже

1 ... 23 24 25 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Празький цвинтар [без ілюстрацій]», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"