Читати книгу - "Фройд би плакав"

– Я знаю, – продовжував Ілля, – ти – та дівчинка, що вміє дуже вправно застрибувати в потяг на ходу.

– Гм?!

– Так от. Спробуєш перескочити з мого потяга на інший – пристрелю прямо в польоті.

Марлу це чомусь навіть збуджувало. По-перше, межа ризику завжди додає дешевого адреналіну, а по-друге, її страшенно розважало все те, що Іллі про неї напатякали їх спільні знайомі.

– Так звані, курва, друзі.

– Прошу? – не зрозумів Ілля. Марла знову перейшла на його мову:

– Та кажу, країна знає своїх героїв. Приємно, коли про тебе складають легенди на Батьківщині, а ти живеш за десять тисяч кілометрів… і в який це я, вибач, застрибнула потяг?

– Ти використала Х'ялмара.

– Гм… це теж тобі Флюгельгорн сказав? – Марла безпомилково вгадувала автора легенд за їх стилістикою.

. – Угу.

– О дає!

– Така дивина, – це вже Марла пізніше того вечора казала Артанові, – ну якого ж біса Флюгельгорнові, такій зірці і всезагальному улюбленцю, такому мудрому і сексапільному чувакові отаку от хуйню про мене жвиндіти?!

– Заздрить, напевно… – знизав плечима Артан.

– Тю, так чому ж тут заздрити?

– Ну, просто собі заздрити, та й усе.

– Угу. Ясно. – Хоча навряд чи Марлі бодай щось зі всього було ясно. Просто це, як і решта речей, щедро додавало життєво необхідного адреналіну в кров.

День, коли Ілля відвозив Марлу в аеропорт Бориспіль, був для них Днем Туманних Мостів. Ілля чомусь ніяк не міг правильно виїхати на потрібну трасу і, блукаючи Києвом, узад-вперед переїжджаючи Дніпро, він спокійно розповідав Марлі про те, як можна заробити сто тисяч доларів, організувавши вечірку для товстосумів А" за участі Бритні Спірс, і про те, шо краще їхати в Альпи, аніж у легендарну для Марли Караганду («От всі кажуть, що гдє-ґдє – в Караґандє!, а чи хтось там колись був?! Треба їхати»).

– Боїшся не встигнути на свій літак? – раптом запитав він.

– Та я ХОЧУ на нього не встигнути! – примружилася Марла.

– Ти охолонеш. – Ілля сказав це не те, щоб сумно.

– Муа? [8] – перепитала Марла.

– Охолонеш, охолонеш… – ніби не чув її Ілля, – але я знайду спосіб тебе розігріти.

«Щоб мене заморозити в тому стані, в якому я є, – подумала Марла, – треба вижерти не одну банку фенозипаму…» Але вголос нічого не сказала. Просто посміхнулася.

– Ну, от уже й аеропорт! – Ілля звернув із траси. – Скоро, скоро, скоро…

– Не треба! – благальне глянула Марла, – нема чому тут радіти.

Тепер вже сумно посміхався Ілля.

Під'їзд до терміналу В було перекрито міліцією. Червонопикий страж показав їм рукою в напрямку платної стоянки. Ілля вилаявся:

– Блядь, менти – і ті заробітчани!

– А хто ж, як не вони? – Марла знову взяла пуделко з фенозипамом і вкинула одну пігулку до своєї пляшечки з вітамінами. (Пізніше в літаку, на скромно приховуваний жах і обурення лисенького сусіда-німця, Марла висипатиме весь вміст своїх аптечних арсеналів, щоби в скупому нічному світлі серед бежевих пігулочок віднайти ту саму заповітну білу. Знайде її не скоро, і про знахідку свою певним чином згодом жалітиме).

Ілля завдав собі на спину Марлиного наплічника, і вже за якихось десять хвилин вони були по різні боки від контрольної межі. – Прощавай, моя любов! – Ілля тепло обійняв Марлу і тут же легенько її відштовхнув. Марла спазматичне втягнула повітря і таки пішла реєструватися. Хіба могло воно бути по-іншому? Зірватися, побігти за ним слідом, цілувати його, закинути наплічника назад у багажник і крикнути: «В Караганду!» Марла. звісно, могла би. Могла би з такою ж легкістю, як колись кидалася на шию своєму бойфрендові, зіскочивши з потяга, у 17 років. Але тепер, у 22, не втративши своєї колишньої відчайдушності, Марла додала їй практичних річних кілець. і цього разу вона знала, що повернеться. Рівно через місяць. Стрибати з літака нагальної потреби не було.

Вчергове відловившись від перекошеної пики прикордонника на слові «Гірський туризм», і запитуючи себе саму про істинну мету своїх подорожей. Марла вирішила, що ж іще написати Іллі. і написала просте, як їй здавалося, лаконічне: «Хочу сказати тобі… Я люблю. Тебе». А потім ще й нахабно подзвонила хлопцеві, аби взнати, чи отримав він повідомлення.

– Ти не вмієш говорити, – відказав він.

– Ну то пробач… Я, напевно, краще пишу! – Марла зіслалася на свої журналістські забавки. – і ти пиши мені, шли повідомлення. Зіб'ємо з курсу літак на курчу мать. Все вибухне.

Але він вирішив не писати.

За якийсь час Марла вкупі з іншими 120-ма пасажирами здійнялася в небо. Цього разу вона влітала не в стіну, а в стелю з туману, і на другому поверсі неба знаходився стерильно-чистий захід сонця, що його годі було побачити з туманної та похмурої землі. Марла летіла до Амстердама – спершу до Амстердаму тобто, прямісінько на захід того сонця.

– Цікаво, як воно буде цього разу. Якшо я жодного разу не згадала про Х'ялмара, коли була з Іллею, то, напевно, вже ані найменша емоція, пов'язана із цим російським хлопчиком, не наступатиме на хвіст моїм взаєминам із чоловіком… – Марла поморщилася, уявляючи собі, з яким скептицизмом відреагував би Х'ялмар на таку його дефініцію. – Що ж, виходить, все почесному?

І wont U under Water

I’m the luckiest girl [9]… – наспівувала Марла, йдучи вологою після дощу алейкою, час від часу збиваючи струмочки зимної води з червоних квітів, що лізли їй прямо до рота.

– Я абсолютно щаслива. Тобто, абсолютно ніяка вже. Нічого мене не гнітить, нічого не радує, знову немає в мене ні національності, ні імені, ні коханого, ні коханця. Я поза всім. Це майже як бути Богом, бо він в усьому. Моя ж картинка світу – то лише всеосяжне чиєсь полотно запаху. Скінчився мій гострий місяць життя, тепер знову почався сезон блаженної смерті…

Поміж тим, завтра у Марли мав починатися курс дайвінгу, подарований Х'ялмаром на її день народження. Марла, наче уві сні, ходила берегом, розмовляла зі зблідлими коралами, вдивлялася в туман понад горами сусіднього острова.

– Це буде так, ніби пірнаєш у Карпатах, скажи? – Х'ялмар підійшов геть нечутно й обійняв Марлу