Читати книгу - "Bitches get everything"

Спершу я лягаю на верхню полицю до Стоґнєвіч. Але сторона в неї явно не вигідна, там через деякий час мені Гарантовано видує або рештки мозку, або, якщо розвернутися до вікна ногами, заледеніють і повідпадають всі мої життєствердні органи. Стоґнєвіч виходить курити і я без задньої (а може, і з задньою, але ж легітимною, бо вмотивованою гетеросексуальним імпульсом) думки перебираюся на протилежну поличку до Льотчика. Біля нього тепло, мене, як мінімум, захищає його м'язова тканина, вона мені крутіша за НАТО-вський спальник. Еґоїзм починає блаженно похропувати…

Повертається Стоґнєвіч. Вибирається на свою полицю, з'ясовує пропажу, певний час отетеріло сидить і дивиться чи то на пластикову стіну, чи то на сіточку для забування дрібних речей в купе, чи то на нас. Потім рвучко зіскакує вниз і зникає. Її нема досить довго, вона хіба час від часу мельком з'являється навпроти нашого купе (двері лишилися відчинені), заглядає на свою пусту полицю і зникає знову. Мене це все починає вкурвлювати.

– Добре! – сідаю на поличці і кажу страшенну дурницю, – якщо вона так дуже хоче, я перелізу назад. Якщо її душі від того легше, я перехворію менінгітом. Може, тоді всі заспокояться і будуть мати інші проблеми, щоби ними паритись.

Я знову міняю полицю. Льотчик в повному ахуї – якимось боком він став причиною ненависті. Я таки покірно лежу головою до вікна, таки захворюю (слава Богу, не на менінгіт, а на простий доставучий кашель, біль горла, харчання у носоглотці й високу температуру), хворію до кінця наших злощасних вакацій, вакації через це і вкорочено, ну і, ясна річ, Стоґнєвіч моєї «жертви» й задньою ногою не помічає й не цінує. Ну, бо як можна цінити стовідсоткову тупість?!

Наш друг, адвокат Сірик, з-поміж інших своїх чеснот уславився тим, що у найпафосніших київських ресторанах міг сидіти – сам велетенський карпатський ведмідь – посеред залу і кликати офіціантку голосом, від якого здригаються в пляшках всі їх extra-overpriced [33] відстійні вина: «Цьоцю-у-у! Ану йдіть сюди!» Він організовував фестиваль екстрим-спорту в Карпатах, не їздив нічим, окрім як машиною, на розборки справ, хоч за тисячі кілометрів, тож коли ми велетенським кагалом чекали на пришестя цьоці з нашим замовленням, а йому дзвонила його безцінна, він казав: «Люба моя, я зараз маю переговори і не можу з тобою розмовляти. Я на зустрічі. Яка музика? Ти що – здуріла?»

Сірик задля нас був готовий на все. Навіть на організацію тепловоза з сімома п'яними гуцулами, що мали відвезти нас до якогось дальнього лісництва. Дивним чином по дорозі до нас приєднався Даньо, моя перша серйозна любов. Люди з часом чомусь втрачають кращі свої риси і залишаються незмінними У гірших – чудна річ.

Коли зимно, і хочеться їсти, і розумієш, що за півгодини може початися буря, а ти ще не в укритті, розмовляєш мало. Перед будь-якими серйозними обставинами мені не хочеться багато патякати. І видимість кризи спілкування зникає. Молоді й старі лісоруби живуть в одному обійсті усімнадцятьох плюс одна жінка-прибиральниця – вони зараз святкують день народження своєї прибиральниці. Це також стихія. Серйозна. Керувати нею неможливо, це вам навіть лісник скаже. А лісник багато чого бачив.

Отож після кількагодинної подорожі промерзлою товарною платформою (десь раз на двадцять хвилин поїзд або сповзає із заледенілих рейок вузькоколійки, або впирається у сніговий замет, котрий треба розгрібати, зате ж яка краса довкола – їбанутись!) ви нарешті сидите в аж надто натопленій хатинці лісника, і вашу долю вирішує хтось із тих мітичних 17-ти лісорубів: везти чи не везти. Вас. Далі. Туди, де взагалі нема людей, а лише вовки, ведмеді і дід Василь без електрики.

Як у класичному ужастіку, у вас іще є шанс повернути назад. Як годиться за сценарієм, ви його не використовуєте і щиро прагнете назустріч тому, чим славляться чеські тінейджерські ужастіки і твори нових українських письменників: пансіонат високо в горах, дивні жильці з симптомами вервольфності та інших захворювань шкіри, кожному, хто десь гріханув – буде капут, а харошому – спасіння, як шоколадка для діабетика. Вас не зупиняє ні тридцятиградусний мороз, ні позирки місцевих людей, котрі здебільшого виглядають плодами інцесту. Вас не зупиняє навіть найбільш явне і найстрашніше – розбрат усередині вашої ж групи. В ужастіках часто саме через це бездупльові герої й втрачають свої нікчемні життя. Нагромадження дефектів психокомунікації всередині малої групи, поміщеної у нестандартні умови співіснування, дорівнює піздєцу.

– Напевно, я таки поїду десь в гарячу точку… – каже Стоґнєвіч. І я це сприймаю як реакцію на холод.

– Та не поможе, дарагая, – я тішуся, що вона бодай рота розтулила, бо перед тим мовчала, як русалочка, якій відрізали хвоста, дали криві ноги і змусили ними, босими, топтати осмолодський сніг. – Коли тебе дірявлять кулі, тоді, подейкують, стає дико холодно. Від втрати крові і всяке таке. Так що не допоможе тобі палюче сонце Сьєрра-Леоне…

– І соломинка з махіто не поможе! – додає Даньо, сьорбаючи чай зі щербатої полив'яної кружки.

Стоґнєвіч іґнорує всі репліки, крім моїх.

Льотчик мовчить.

– Мені тут не холодно, – похмуро каже Стоґнєвіч, – а якщо й холодно, то пофіґ. А там я зароблю бабла. Тобі на все вистачить…

– Мені? – от тобі й на! – Та мені й так на все вистачає. Я газ до хати проводити не збираюся, килимів на стіни, підлоги й стелю мені теж не треба, та й діти в мене в інститут не поступають – нашо на заробітки їздити? Що за прорив колективного бєзсознатєльного? Це на тебе так Західна Україна впливає?

Тепер Стоґнєвіч мовчить.

– Я сам часто хочу з'їбатися в гарячу точку, – раптом каже Льотчик, – коли мене все й усі дістають. Коли не помагають навіть небо і велосипед. Тоді мені здається, якщо я побачу смерть зовсім близько, я почну по-справжньому цінити життя.

Дивно. Щось таке хотіла сказати я, але не наважувалася, аби не спокушати і не брати «на слабо» Стоґнєвіч. Натомість я кажу:

– Знаєте що, ви, придурки? Всім вам знайомий Руфус, мій старий друг і компаньйон у подорожах. Так от, окрім того, що він здатен довго витримувати їбануту мене, силу й досвід Руфуса визначає ще бісова купа речей. Останній раз, коли все було хуйово, фільм ледве повз, ламалася техніка, валили люди з команди