Читати книгу - "У безодні"

витріщали очі, роззявляли роти, запливали в мене й пропливали крізь мене. Доти я й не знав, що є така риба. З обох боків вони мали на собі поздовжні вогненні пасмуги, ніби проведені світним олівцем. А якась почвара ворушила багатьма звивистими щупальцями й пливла задом наперед. Потім я побачив, як із пітьми на мене так повільно-повільно насувається невиразна світла маса. Зблизька вона виявилася цілою хмарою риб. Вони шмигали й кишіли круг якогось предмета, що опускався на дно. Мене несло просто на ту хмару, і в ній при світлі від риб я побачив над собою уламок рангоутного дерева, а тоді перехилений темний корпус судна і якісь світлі фосфоресцентні тіла, що їх скубли, штовхали й метляли риби. Після цього я й почав привертати до себе увагу Віджері. Мене охопив страх. Ох! Я налетів би просто на ті напівобгризені… якби до мене в ту мить не підійшла ваша сестра. Беллоуз, вони були всі в дірках і… Та що там казати! Але який це був жах!..

Три тижні перебував Девідсон у тому дивному стані. І весь час бачив картини, які ми тоді вважали витвором його уяви. До всього, що його оточувало, він був геть сліпий. Та якось — це було у вівторок — я прийшов до нього, і в передпокої мене зустрів його батько.

— Він уже бачить свій палець, Беллоуз! — захоплено вигукнув старий, намагаючись одягти пальто. — Він бачить свій палець, Беллоуз! — повторював він зі сльозами в очах. — Наш хлопчик усе ж таки видужає!

Я кинувся до Девідсона. Він тримав перед собою якусь невеличку книжку, дивився в неї і кволо всміхався. — Дивно, — мовив він. — Тут проступає якась наче пляма… — І він показав пальцем. — Я й досі на скелях. Довкруг і досі походжають перевальцем, вовтузяться пінгвіни. А час від часу навіть з’являється кит. Зараз його, правда, погано видно — дуже темно. Але покладіть щось он туди, і я побачу. Кажу вам, побачу! Хоч і дуже невиразно, окремими латками, а все ж таки побачу — якщо не весь предмет, то бодай його обриси. Я помітив це сьогодні вранці, коли мене вдягали. Так ніби в цьому примарному внутрішньому світі раптом утворилася діра. Ось покладіть коло мене свою руку. Ні, не сюди. О! Ну звісно! Я бачу її. Ось ваш палець, край вилоги… Небо темніє, і ваша рука на ньому бовваніє, мов привид. А поруч з’являється якесь сузір’я у вигляді хреста…

Від того дня Девідсон почав одужувати. Про зміни в своєму стані, як і доти про видіння, він розповідав на диво переконливо. Його примарний світ помалу тьмянів, мовби линяв, серед видінь з’являлися прогалини, і крізь них Девідсон невиразно розпізнавав реальну дійсність. Прогалин ставало чимдалі більше, вони ширшали, зливались, і невдовзі вже тільки поодинокі плями заступали від його очей білий світ. Девідсон уже сам уставав, ходив, знов їв, читав, курив і взагалі поводився, як здорова людина. На перших, порах його дуже збивало з пантелику подвійне сприймання світу, оті два враження, що напливали одне на одне, мов картинки чарівного ліхтаря. Але невдовзі він навчився відрізняти реальне від примарного.

Спочатку це його щиро тішило; здавалося, він прагнув остаточно одужати і для цього робив усілякі вправи, вживав тонізуючі засоби. Та коли той незвичайний острів став з-перед його очей зникати, у Девідсона раптом прокинувся до нього якийсь дивний інтерес. Особливо йому хотілося ще раз опуститись у морську глибочінь, і тепер він цілими днями блукав у низинних лондонських кварталах, сподіваючись натрапити на уламок судна, що його бачив тоді на дні. Яскраве денне світло діяло на Девідсона так разюче, що дуже скоро витравлювало з його уяви всі примарні картини. Зате вночі, у темній кімнаті, він знов бачив свій острів, забризкані білою піною скелі й незграбних пінгвінів, які походжали перевальцем туди-сюди. Але й ці видіння дедалі тьмяніли, розпливалися й кінець кінцем, невдовзі після його одруження з моєю сестрою, зникли зовсім.

А тепер я розповім вам про найцікавіше. Років через два після цієї історії я обідав якось у Девідсонів. По обіді до них прийшов один чоловік на прізвище Еткінс. То був лейтенант королівського флоту, чоловік приємний і балакучий. Він товаришував з моїм зятем і дуже скоро подружив і зі мною. Як виявилося, він був заручений з двоюрідною сестрою Девідсона. Випадково Еткінс дістав такий собі кишеньковий фотоальбом, щоб показати нам новий знімок своєї нареченої.

— До речі, — сказав він, — а ось наш старий “Фулмер”.

Девідсон недбало глянув на фотографію. І раптом обличчя його спалахнуло.

— Господи! — вигукнув він. — Я ладен присягнути…

— В чому? — запитав Еткінс.

— Що бачив це судно.

— Навряд. Воно вже шість років плаває в південних морях, а доти…

— Але ж… — затнувся Девідсон, потім промовив: — Так, це те саме судно, яке мені привиділося. Воно стояло біля острова, там була сила-силенна пінгвінів, і судно стріляло з гармати.

— О боже! — вражено вигукнув Еткінс, аж тепер довідавшись про подробиці хвороби Девідсона. — Як же в дідька вам таке привиділося?

І тут помалу з’ясувалося, що того самого дня, коли з Девідсоном сталося лихо, англійське військове судно “Фулмер” справді було поблизу невеличкого скелястого острівця, на південь від островів Антиподів. Надвечір воно спустило шлюпку з командою, що мала набрати пінгвінячих яєць. Шлюпка затрималась на острові, почалася буря, і команді довелося чекати до ранку, поки повернеться судно. Еткінс також був у тій шлюпці й до найменших подробиць підтвердив усе, що розповів про острів та шлюпку Девідсон. Ніхто з нас не мав найменшого сумніву в тому, що Девідсон бачив те місце насправді. Поки він катався в кріслі по всіх куточках Лондона, його погляд так само блукав по всіх куточках того далекого острова. Як це діялося, залишається цілковитою таємницею.

Ось, власне, й уся розповідь про дивовижний випадок з очима Девідсона. Це, мабуть, найвірогідніший доказ того, що людина здатна бачити на відстані. Пояснити випадок неможливо, якщо не взяти до уваги заяви професора Вейда. Але в нього йдеться про четвертий вимір, там узагалі цілий трактат про теоретичні різновиди простору. А розводити балачки про якісь “викривлення простору” було б, на мою думку, безглуздо — певно, через те, що я не математик. Коли я казав Вейдові, що Девідсон бачив місце, яке від нас відділяли все ж таки вісім тисяч миль, професор відповідав, що на аркуші паперу дві точки може відділяти цілий ярд, але якщо аркуш перегнути, то вони зіллються в одну. Може,