Читати книгу - "Голі чи покриті: Світова історія одягання та оголення"

Чи може бути правдою те, що час тотального панування чоловіків збігався з випуклим назовні високим капелюхом? Фройд убачав у носінні та одяганні капелюха фалічний жест: символ справжньої маскулінності.

Капелюх, як нам відомо, з’явився в історії людства відносно пізно, прародичі європейців їх не носили, вони не звертали уваги на ті настанови, на яких у дев’ятнадцятому – на початку двадцятого століття були навчені зациклюватися особи чоловічої статі.

Давньогрецькі пастухи носили великі плиткі капелюхи, які захищали їх од сонця. Це були радше парасолі, що їх закидали за плече, коли не мали в них потреби. Древні римляни взагалі не мали капелюхів; вони просто за потреби покривали голови складками тоги. Переконання, нібито чоловіки повинні брати капелюхи, виходячи з-за дверей, досить сучасна ідея у Середньовіччі, а от уявлення про те, що жінки повинні покривати голову з’явилося нещодавно123.

Чи був капелюх символом могутньої маскулінності? На думку Фройда, носіння будь-якого капелюха – фалічний жест. Джеймс Лейвер зазначає, що капелюх-циліндр у Європі слугував для чоловіка знаком абсолютного чоловічого домінування. Циліндр, його ще називали шовковий, або високий, капелюх, був дійсно високий і з широкими крисами, чоловіки носили його наприкінці вісімнадцятого і приблизно до середини двадцятого століття. Як могло трапитися, що такий елегантний головний убір вийшов із моди?

У дев’ятнадцятому столітті можна побудувати криву злету і спаду жіночої емансипації з висоти чоловічих капелюхів. Цілковита чоловіча перевага, сказати б, природно супроводжувалася дуже високими капелюхами. З приходом Нової Жінки у 1880-х рр. багато чоловіків призвичаїлося до капелюха канотьє, що має вигляд максимально урізаного циліндра. Ближче до кінця століття чоловіки взялися носити, якщо можна так висловитися, справжній символ свого зруйнованого авторитету: трилбі. Цей капелюх став ознакою того, що чоловіки почали здаватись у боротьбі за домінування й усвідомлювати право жінок бути вільними. Зовсім не випадково форма трилбі – справж­нісінький символ жіночності. Якщо якийсь індійський йог у стані левітації мусив здійнятися над гуртом чоловіків із такими капелюхами на голові, то міг елементарно зробити висновок про те, що вони подібні згори на піхву; і коли у нашому віці ми досягли атмосфери цілковитої товариськості, представники обох статей одночасно скинули капелюхи або принаймні прагнуть це зробити124.

З позиції глобальної перспективи панібратство між статями – поки що не більш ніж бажання. La pudeur passe et l’amour reste («Скромність минає, а любов залишається»), – казав колись Вольтер з оптимізмом, але було це ще задовго до початку манірного дев’ятнадцятого століття. Залишається одне запитання: як сьогодні співвідносяться між собою повага та ієрархія?

Приблизно з шістдесятих років завдяки винайденню надійної контрацепції західна дискусія щодо чистоти та незайманості трохи перемістилася на задній план. Утім ідеал дівочої цнотливості, здається, набув нового звучання. Наприклад, з’явився Пуританський рух в Америці: дівчата йшли в гарних сукенках на бал доброчесності, де обіцяли берегти цноту аж до вінця й, відповідно, утримуватися від сексу. Батько або матір одягали на палець доньці каблучку з написом «справжня любов дочекається». Іноді дівчата «тримали» обіцянку чистоти під футболкою зі словами: No trespassing on this territory: my father is watching («Ні вторгненню на цю територію – мій батько стежить»).

У медіа також приділяють нову увагу моді одягання: відомі постаті зі світу моди постають на фото в одязі з довгими рукавами, у спідницях до колін і закритих блузах. Як реакцію на гасло «Одягай менше – вражай більше!» сьогодні в інтернеті можна віднайти скромну моду, натхненну частково християнськими і мусульманськими принципами. Не надто релігійні жінки так само нині не завжди мають бажання виступати сексуальним об’єктом пожадання, що наполегливо пропонує їм реклама.

Іще від часу перших мотузок люди кожного покоління шукали компроміс між неприборканим ексгібіціонізмом і несміливою доброчесністю: убрання перетворилося на «довготривалий рум’янець сорому на шкірі людства»125.

Одяг отримав нерозв’язальне завдання гарантувати чистоту й боротися з аморальністю. В історії європейського одягу захисники добрих звичаїв завжди ладні осуджувати одежу, що збуджує. Церковні авторитети виступали проти екстравагантного вбрання, чоловіча мода також нерідко підпадала під цю категорію. Яскраво виражена проріха чи взуття з фалічно задертим угору носом піддавалися критиці не менше від жіночого кокетства126.

Неприкриті частини тіла викликають лише сором, сум’яття і протест, якщо люди до цього не звикли. В Європі ганьба досягла свого піку в дев’ятнадцятому столітті, коли буржуазія буквально намагалася натуго затягнути хіть у корсет. У той час жінки нерідко вдавлювали свої бідні тіла вдень і вночі від грудей до сідниць в тугий корсет, так що більша частина тіла була невидимою, в той час як ноги також залишалися поза полем зору завдяки кільком шарам спідниць. Деякі жінки вихвалялися, що їхні чоловіки ніколи не бачили їх голими.

Чарльз Каррінгтон описує, як у сучасній йому Англії представники обох статей різного віку, наскільки це видавалося можливим, ігнорували питання, пов’язані з сексом. Усе тіло ховалося під одягом, а деякі його частини навіть не прийнято було називати вголос.

Погляньмо лише, який ефект справила смішна ідея добропорядності на сучасну англійську жінку та її англо-американську сестру… Як так звана Порядність унеможливлює те, що створила Природа. Вона мала ноги, але не мала на них «пальців»; мала щиколотки, але не було в неї «литки»; мала коліна, але не «стегна», шлунок, але не «живіт», «кишок» так само в жінки не було. Серце було, а от «сечового міхура» чи «міжніжжя» вона не мала; печінка наявна, а «нирки» – ні, стегна є, «поперека» – нема; бюст при жінці, а «задньої частини» чи «сідниць» – немає; урешті-решт, жінка – чудовисько, опудало, що відлякує ворон127.

Це були часи, коли давнє французьке слово pudeur увійшло в обіг у нідерландську мову