Читати книгу - "Тільки разом"

У вікнах загоралося світло. На один із балконів вибігла літня жінка.

— Що там таке?! — закричала старенька.

— Тікаймо! — наказав товаришам один із грабіжників. — А з тобою ми поговоримо! — тицьнув він у Андре пальцем.

Нападники зникли з провулка.

— Хлопче, ти цілий? — запитала жінка.

— Так, дякую! — відповів хлопець, підіймаючись із землі.

— Я зараз викличу поліцію! — повідомила старенька й забігла до квартири.

— Швидше додому! — заметушилася Кет. — Не зв’язуйся з поліцією! Швидше, Андре, ворушися, ну!

Зціпивши зуби і тримаючись за бік, Андре побіг у протилежному від грабіжників напрямі. Хлопець зупинився лише біля входу до метро, тяжко віддихуючись.

— Тобі сильно перепало? Де болить? — запитала Кет.

— Ліворуч, ребра.

— Покажи!

Андре підняв сорочку. Бік був брунатно-червоним.

— Ой, біда! — сплеснула руками Кет. — Буде величезний синець! Печінку не відбили?

— Печінка праворуч! — підказав Андре.

— Ну а що там у тебе ліворуч?!

— Підшлункова й селезінка. Але вони неушкоджені.

— Може, ребра поламані? Треба показатися лікарю!

— Ні! Нічого в мене не поламане! — розсердився Андре. — Я ні до кого не піду!

— Але ж ти не лікар, як ти можеш бути впевнений?!

Андре проігнорував зауваження подруги. Він мовчки зайшов до підземки, сів на лаву у вагоні, дивлячись прямо перед собою.

— Про що замислився? — запитала Кет.

— Я зустрінуся з ними знову, — тихо сказав хлопець.

— Ти що, здурів?! Вони тебе вб’ють!

— Я сказав — я з ними зустрінуся! — крижаним тоном мовив Андре. — Я підготуюся і провчу їх! Зло має бути покаране!

— Це справа поліції! — заперечила Кет.

— Це — справа кожного з нас!

— І що ти будеш робити? Підеш на карате й потім їх відгамселиш? — посміхнулася дівчина.

— Можливо, і піду, — серйозно відповів Андре. — Але битися з ними я не збираюся. Основна зброя людини — це мозок.

— І де ж сьогодні була твоя зброя? — зіронізувала Кет.

— Сьогодні я скористався твоє зброєю, — хитро посміхнувся Андре. — І не тому, що не маю власної, а тому, що маю бути впевненим у твоїй.

Кет хмикнула й відвернулася від хлопця. Дівчина вирішила, що не заважатиме здійсненню плану Андре, яким би божевільним він їй не здавався. Якщо когось і треба провчити, то саме цього малого задиркуватого розумника. Не всьому можуть навчити книжки. Деяким речам може навчити тільки вулиця.

Прийшовши додому, Андре відразу заглибивсь у читання. Здавалося, хлопець міг знайти відповідь на будь-яке життєве питання у книзі. Чи то Кет замало читала, чи то замало розуміла з прочитаного, але книги ніколи не приносили дівчині полегшення та розради. Інколи Кет зі щирою цікавістю заглядала до підручника з астрономії чи анатомії. Інколи просила почитати їй кілька хороших віршів. Але більшість часу, який хлопець присвячував самоосвіті, Кет нудьгувала. Коли дівчина була певна, що Андре ніщо не загрожує під час занять, вона з легким серцем залишала його на самоті й відвідувала маму. Саме так вона вчинила й цього разу.

Повернувшись близько опівночі з мандрів, Кет виявила, що Андре все ще сидить над книгами. Низько зігнувшись над столом і вчепившись пальцями лівої руки в чуприну, хлопець виконував якісь складні розрахунки на м’ятому жовтому аркуші. Кет була певна, що друг навіть не помітив її відсутності. Дівчина стала у нього за спиною й мовчки спостерігала, як аркуш вкривається рівними рядочками хімічних формул і кресленнями.

— Що це ти робиш? — нарешті запитала Кет.

— Тшшш! — роздратовано зашипів хлопець.

— Ти вечеряв?

Андре знизав плечима.

— То ти вечеряв чи ні?!

— Угу! — автоматично відповів хлопець.

— Не обманюй, Андре! Поїж і лягай спати, уже пізно!

— Угу!

— Негайно облиш свої писульки й відпочивай! — вигукнула Кет. — Ти мене чуєш?!

Андре застогнав і скоса поглянув на подругу.

— Ти так і будеш мені заважати? — жалібно запитав він.

— Звичайно!

Хлопець невдоволено фиркнув, відклав олівець і встав.

— Ти розумієш, що я це роблю тільки заради тебе? — сказав Андре, позіхаючи.

— Красно дякую! — в’їдливо мовила Кет.

Не помітивши іронії, Андре впав на ліжко й накрився з головою простирадлом. Кет лягла поряд із другом, прислухалася. Хлопець кілька разів зітхнув і затих. Кет посміхнулась і тихо мовила:

— Добраніч!

Наступного дня після занять Андре забіг до аптеки, придбав порошки і пробірки й повернувся до колежу. Замість того, аби як завжди заритися в книги в бібліотеці, хлопець пішов до лабораторії. Кілька годин Андре чаклував із реактивами, щось змішував і випарював, кашляв і витирав сльози, відмовляючись пояснювати Кет, що він робить і з якою метою. Нарешті хлопець досяг бажаного