Читати книгу - "У черзі за святою водою"

Перший із класиків, чий візуальний образ було засвоєно ще до будь-якого читання. Дуже подобалася його стрижка «каре», яка мала би пасувати не чоловікові, а жінці. Пам’ятаю стару книгу незрівнянної краси, петербурзьке видання Вольфа, «поставщика Его Імператорскаго Величества», з неймовірними картинками: Ганна з «Майської ночі», об’ємний «Портрет», який висувався зі своєї рами, потворні писки чи то «Страшної помсти», чи то «Пропалої грамоти».

Потім ми з двоюрідною сестрою у період юнацької бездуховності продали цю книгу, бо дуже хотілося джинсів. Не вистачило й на холошу для однієї пари. Але це сталося потім. А в дитинстві саме Гоголя мені прочитали дуже рано. І мені значно більше подобався російський Гоголь «Мертвих душ» і «Ревізора», ніж українські «Вечори» чи «Миргород», бо російський Гоголь був неймовірно смішним. Жодна з книжок, що їх традиційно читають у родинному колі та регочуть до втрати пульсу, ні «Дванадцять стільців», ні «Троє в човні», не викликали таких конвульсій реготу, як гра у шашки Ноздрьова чи хлестаковський «лабардан-лабардан». Або «жена» як страшна мана Федора Івановича Шпоньки — всюди «жена», і паперова затичка у вусі — то теж «жена».

Коли дожила до вивчення Гоголя у школі, приємно було, що він уже весь прочитаний і мало не вивчений напам’ять. Вивчення Гоголя у школі відбувалося в рамках радянського шкільництва — по-зи-тивний герой — не-га-тивний герой. У Гоголя — всі негативні. Практично жодної жінки. І тлум нещасних самотніх чоловіків. І купа чортів. У рамках того самого радянського шкільництва Бога, як відомо, не було. І чорти лишалися безпритульними. Або й набували статусу викривачів самодержавно-кріпосницької Росії — роль, яку в інших творах класичної російської літератури виконували «зайві люди». Зрештою, ще у Пушкіна чорти служили трудареві Балді, допомогли йому поставити на місце підступного скнару попа. А гоголівська нечиста сила — то взагалі чи не головна підтримка трудового селянства: і ковалеві Вакулі допомогли налагодити стосунки з коханою Оксаною, і Левкові з Ганною також.

... Пам’ятаю свій жах, коли одна з подружок дитинства зізналася, що їй найбільше подобається Андрій. Не Тарас, не Остап, а саме Андрій. Чи не єдиний герой Гоголя, який направду закохався. І не було поряд чорта, який допоміг би...

Жінок у Гоголя не те що би зовсім нема, але це аж ніяк не «русскіє женщіни» інших російських класиків. Сама тільки «дубіноголовая помєщица Коробочка» чого варта! Це, до речі, саме вона викрила Чічікова в його махінаціях із мертвими душами!

Існує класична цитата про гоголівський сміх крізь сльози. Для мене в ті далекі роки в контексті Гоголя мав місце сміх без слізних домішок. Або жах у чистому вигляді без домішок рефлексій. Жах «Вія» і «Страшної помсти», з якими змикається жах бездонної прірви божевілля. Жах радянських кінофільмів за Гоголем. Не­­відомо, чому зачинателькою літератури жахів уважається заморська Дафна Дюмор’є, а фундатором фільмів жахів — Альфред Хічкок. Кажуть, камінь з надгробку Гоголя — тепер на могилі Булгакова. Логічне передання естафети чортівні. Саме української чортівні, як наполягають деякі дослідники.

«Мій» Гоголь — несистематизований і невпорядкований. Він — суперечливий і багатоликий. І він, «мій» Гоголь, увесь там, у моєму дитинстві й отроцтві. Коли в дорослому віці читаю матеріали про усвідомлення місця й ролі Гоголя в культурі Росії та України, то він уже не мій Гоголь. Подейкують, що в російську паморозь Невського проспекту Гоголь привів автентичних українських чортів. Що саме українець Гоголь поглядом чужинця, іноземця зумів розгледіти російських монстрів у всій їхній красі, ніби в росіянина Салтикова-Щедріна російські монстри не такі соковиті. Чорти «мого» Гоголя — і страшні, і милі водночас, тому що вони — обабіч національних суперечок і національних діалогів. Це — його особисті чорти, іманентні чорти Гоголя, І Бог чи диявол дав йому незрівнянний хист випустити їх у великий світ. Чи не Гоголь найбільшою мірою навчає письменників писати правду?

Жінок, як уже зазначалося, у Гоголя нема або майже нема. Бо ж найулюбленіша гоголівська жінка — це їжа. Так, їжа, саме вона. Це — багатолика жива істота, яка має і божественні, і демонічні риси. Багато письменників пи­сали про банкети й частування та про вбогу їжу зли­дарів. Та ні в кого це не досягало тої надприродної, прямо скажемо, гіперреалістичної виразності, як осетер на балу в поліцмейстера, якого стеребив Собакевич, чи бульйон із пір’я, принесений Хлестакову вірним Осипом. Ніякі раблезіанські барани й утрібка не стануть поряд із гоголівськими варениками. Бо ж у якого ще великого письменника вареники самі стрибають до рота, щойно перед тим обмастившись сметаною? Аж читач мимоволі хапає серветку, витерти губи. Де ще харчовий компонент літератури досягає такої нечуваної персоніфікованості?

Письменників-«харчовиків» у світовій літературі багато. Але тільки у Гоголя їжа стає не тлом дійства, а повноправною героїнею — чи антигероїнею, — якій у гоголівських сюжетах відведено таке почесне місце.

Не раз відзначалися напружені стосунки великого Гоголя з його літературними жінками: по-перше, їх непропорційно мало; по-друге, всі вони — або юні наречені, або відьми, або те й те водночас, по-третє, всі схожі між собою. Немає сумніву: якщо не головна, то одна зі значущих гоголівських жінок — це їжа. Навіть імена у