Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

— Ох чорт. Я вельми зворушена. Це майже як мати справжнього людського брата.

— Давай сподіватися, що далі ніж майже не зайде

— Як ти дивишся на те, аби зібратися разом на ланч?

— Я вже відчуваю себе зголоднілим, — сказав я. — «Релампаго»?

— Мм, ні. А якщо в «Азул»?

У виборі ресторану було стільки ж сенсу, скільки і в усій її поведінці цього ранку — тобто взагалі ніякого. Дебора, якщо можна так висловитися, була серед їдців «синім комірцем», а «Азул» був закладом, де приймали їжу члени королівської сім'ї Саудівської Аравії, коли опинялися в нашому місті. Схоже, її перетворення на прибульця тепер було повністю завершеним.

— Що за питання, Деб, Азул. Я лише піду продам свою машину, щоб заплатити за їжу і ми з тобою там зустрінемось.

— В годину дня, — сказала вона. — І не думай про гроші. Кайл візьме на себе рахунок.

Вона повісила слухавку.

Я не прямо аж таки сказав «АГА!», але деяке світло таки пролилося.

Кайл заплатить, чи не так? Ну й ну. У тому числі і за ланч в «Азулі».

Якщо дешево-глянсовий район Маямі, іменований Саут Біч, був створений для невпевнених, спраглих підтвердження своєї слави знаменитостей, то «Азул» призначений для тих, хто вважає весь цей гламур просто сміхотворним. Якщо маленькі кафе, які тіснилися в Саут Біч, билися за відвідувачів за допомогою верескливого, галасливого, дешевого і яскравого несмаку, то «Азул» у порівнянні з ними був настільки скромним, що навіть виникало питання: чи бачили його власники хоча б одну серію телевізійної епопеї «Поліція моралі Маямі»?

Я залишив свій автомобіль на вимощеному бруківкою майданчику перед входом у ресторан на примусове піклування хлопця, який займався паркуванням. Я любив свою машину, проте повинен зізнатися, що вона істотно програвала в порівнянні з дорогими Ferraris і Rolls-Royces. Проте хлопець у лівреї не відмовився запаркувати для мене машину, хоча повинен був розуміти, що його зусилля не принесуть тих чайових, які він звик отримувати. Я гадаю, моя сорочка для боулінгу і штани кольору хакі натякнули йому, що перед ним тип, який не має для нього жодної облігації чи крюгерранду11.

У самому ресторані панувала прохолодна напівтемрява, і було настільки тихо, що ви напевно почули б звук від падіння на підлогу вашої чорної карти American Express. Дальня стіна була суцільним тонованим склом із ведучою до тераси дверима. Там я і знайшов Дебору. Сестра сиділа за маленьким кутовим столиком і дивилася на воду. Місце навпроти неї займав Кайл Чатскі, який і візьме на себе рахунок. Він був у дорогущих сонцезахисних окулярах, з чого я зробив висновок, що Кайл дійсно сплатить рахунок. Як тільки я наблизився до столу, буквально із нізвідки матеріалізувався офіціант і посунув для мене стілець, явно заважкий для тих, хто не міг дозволити собі регулярно харчуватися в даному закладі.

— Привіт, приятелю, — сказав Кайл, коли я сідав. Він протягнув мені руку через стіл. І оскільки він, схоже, справді вважав мене своїй новим найкращим другом, я нахилився і потиснув йому руку. — Як там із кривавими бризками?

— Завжди вистачає задля роботи, — сказав я. — А як наш таємничий гість із Вашингтону?

— Як ніколи добре, — сказав Чатскі. Він утримував мою руку дещо довше, ніж варто було. Я глянув на його руку: кісточки пальців були збільшеними, немов він проводив забагато часу в спарінгах із бетонною стіною. Він ляснув лівою долонею по столу, і я побачив його перстень на мізинці. Він здавався якимось дещо жіночним, виглядав майже як обручка. Коли Чатскі нарешті відпустив мою руку, то посміхнувся і повернув голову в сторону Дебори, хоча його дорогущі сонцезахисні окуляри не давали зрозуміти чи він хотів полюбуватися моєю сестрою, чи просто розминав шию.

Дебра посміхнулася йому у відповідь.

— Декстер турбувався за мене.

— Хей, — сказав Чатскі. — Нащо ж тоді брати існують?

Деб глянула на мене.

— Іноді і я себе про це питаю. — сказала вона.

— Ти з знаєш, Деб, я просто приглядаю за твоїм тилом. — сказав я.

Кайл усміхнувся.

— Чудово. Тоді я буду приглядати за фронтом. — сказав він, і вони обоє засміялися. Деб потягнулася через стіл і взяла Кайла за руку.

— Всі ці гормони і цілковите щастя змушують мої зуби скрипіти. — втрутився я. — Краще скажіть мені, хто-небудь буде намагатися зловити того нелюдського монстра, чи ми будемо просто тут сидіти склавши руки і трагічно каламбурити?

Кайл повернув голову до мене і підняв бровами.

— А чому тебе це непокоїть?

— У Декстера цікавість до нелюдських монстрів, — пояснила Деб. — Щось на зразок хобі.

— Хобі, — вимовив Кайл, не відводячи від мене своїх сонцезахисних окулярів. Мабуть, це мало мене якимось чином залякати, але виходячи з того, що мені було відомо, він міг би взагалі закрити очі. Загалом, я примудрився не затремтіти.

— Декстер любить складати психологічні портрети злочинців. — сказала Дебора.

Кайл сидів нерухомо, і я почав гадати, чи не заснув він там за своїми темними лінзами.

— Хах, — промовив він. — Що ж, що ти думаєш про цього хлопця, Декстере?

— О, поки лише базис. Це людина з прекрасною медичною освітою і великим досвідом у секретних операціях, у якої поїхав дах і він вирішив виступити із заявою; щось пов'язане із Центральною Америкою. Швидше за все він це повторить, але не тому, що відчуває себе зобов'язаним, а щоб домогтися максимального результату. Тому його не можна вважати звичайним серійним... У чому справа? — запитав я.

Кайл, втративши свою благодушну посмішку, випрямив спину і міцно стиснув кулаки.

— Що ти маєш на увазі — Центральна Америка?

Я був доволі впевненим, що ми обоє прекрасно знали, що я маю на увазі під Центральною Америкою, але, гадаю, натякнути на Ель-Сальвадор було вже перебором. Назвавши країну, я втратив би образ аналітика-любителя, для якого складання психологічного портрета було не більше ніж хобі. Я з'явився в «Азул» головним чином для того, щоб з'ясувати якомога більше