Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

— О, — промовив я. — Невже я помилився?

Всі ці роки практики імітування людських експресій прекрасно мені тоді й відплатили, коли я якраз надягнув на себе маску невинної цікавості.

Кайл очевидно не міг вирішити, чи це було так. Він трохи пограв своїми жовнами і розтиснув кулаки.

— Мені варто було тебе попередити, — сказала Дебра. — Він в цьому дуже гарний.

Чатскі випустив свій великий видих повітря і похитав головою.

— Та-ак, — сказав він. З видимими зусиллями він повернув на себе свою посмішку. — Досить граний, приятелю. Як ти до цього всього дійшов?

— О, я не знаю, — скромно вимовив я. — Це просто здалося очевидним. Найважча частина, це зрозуміти, як до цього причетний сержант Доукс.

— Ісусе! — сказав він і знову стиснув кулаки.

Дебора подивилася на мене і засміялася, — не зовсім тим сміхом, яким вона реагувала на Кайла, але все ж приємно знати, що вона могла згадати, що іноді ми перебували в одній команді.

— Я ж казала, він гарний! — сказала вона.

— Ісусе! — повторив Кайл. Він несвідомо почав рухати своїм вказівним пальцем, як ніби нажимаючи на невидимий спусковий гачок, а потім повернув свої сонцезахисні окуляри в сторону Дебри. — Ти права щодо цього, — і повернув голову назад до мене. Він витріщався на мене деяку мить, — можливо, щоб побачити, чи я ось-ось кинуся навтьоки до дверей, або ж заговорю по-арабськи, — а потім кивнув. — Що із сержантом Доуксом?

— Ти ж не намагаєшся втопити сержанта Доукса в лайні, правда? — запитала мене Деб.

— В конференц-залі капітана Меттьюза, — почав я. — коли Кайл побачив Доукса вперше, був момент, коли мені здалося, що вони впізнали один одного.

— Я цього не помітила. — сказала Деб і насупилась.

— Ти була зайнята червонінням, — промовив я, а у неї знову виступив рум'янець, який видався мені вже якимось занадто нав'язливим. — Крім того, саме Доукс був тим, хто знав, кому треба дзвонити, коли побачив місце злочину.

— Доукс знає про такі речі, — визнав Чатскі. — З його служби в армії.

— Про які речі? — запитав я

Чатскі дивився на мене довгий час, або принаймні так робили його окуляри. Він постукував по столу пальцем, і сонце виблискувало у великому діаманті його персня. Коли Чатскі нарешті заговорив, мені здалося, що температура за нашим столом впала щонайменше на десять градусів.

— Приятелю, — вимовив він. — Я не хочу завдавати тобі неприємностей, але ти повинен залишити цю справу. Відійти в сторону. Знайди собі інше хобі. Якщо ти цього не зробиш, то опинишся в лайні, і тебе зіллють в унітаз.

Перш ніж я встиг придумати якусь блискучу відповідь, біля ліктя Кайла матеріалізувався офіціант. Темні окуляри Чатскі продовжували дивитися на мене. Потім він передав меню офіціанту і сказав:

— А буйабес12 тут справді чудовий.

* * *

Дебора зникла до кінця тижня, що негативно позначилося на моїй самооцінці, оскільки, як не жахливо це визнавати, без її допомоги я опинився в глухому куті. Я ніяк не міг вигадати план, за допомогою якого можна було б відправити Доукса в стічну канаву. Сержант постійно знаходився поруч; він стирчав у машині під деревом навпроти мого будинку і слідував за мною до будинку Рити. Мій колись гордий розум ловив себе за хвіст, але не міг схопити нічого, крім повітря.

Я відчував, як Темний Мандрівник сердився, пхикав і намагався вибратися, щоб сісти за кермо, але Доукс продовжував витріщатися на мене з-за вітрового скла, і мені не залишалося нічого, окрім як тягнутися за черговою бляшанкою пива. Я дуже довго і наполегливо працював над створенням образу маленької людини, і в мене не було ні найменшого бажання руйнувати цей імідж. Ми з Мандрівником могли ще трохи почекати. Гаррі привчив мене до дисципліни, яка тепер повинна була мені допомогти дожити до більш щасливих днів.

— Терпіння, — говорив Гаррі і робив паузу, аби відкашлятись у паперову серветку. — Бути терплячим важливіше, ніж бути розумним, Дексе. Ти вже доволі розумний.

— Дякую, — казав я. Насправді я просто був ввічливим, оскільки мені було доволі некомфортно сидіти там, в палаті Гаррі у лікарні. Запах ліків і дезінфікуючих засобів, та сечі з супроводженням атмосфери пригнічених страждань і клінічної смерті породили в мені бажання опинитися в будь-якому іншому місці. Звісно, будучи юним недосвідченим монстром, я ніколи не задавався питанням: чи не бажав того ж і Гаррі?

— А в твоєму випадку ти повинен бути особливо терплячим, оскільки з часом почнеш вважати, що ти занадто розумний, і можеш лишатися безкарним, — продовжив він. — Але в тебе не вийде. Цього не зможе ніхто. — Гаррі знову взяв паузу, щоб відкашлятися. Цього разу він кашляв довше і сильніше.

Спостерігати його отаким: непереможного суперкопа Гаррі тремтячим, з розпашілим обличчям і очима, що сльозились від напруги, було нестерпно. Його вигляд змусив мене відвести очі. Коли я знову перевів на нього погляд, він уже уважно дивився на мене.

— Я знаю тебе, Декстер. Знаю краще, ніж ти сам знаєш себе, — і в це легко було повірити, поки він не додав: — У глибині душі ти хороший хлопець.

— Ні, я не такий. — заперечив я, думаючи про ті чудові речі, які мені поки що не дозволяли робити; та й навіть просте роздумування про подібні речі виключало всякі асоціації з хорошою людиною. Крім того, більшість інших подібних до мене хлопців, — прищавих, з бунтівними гормонами, — яких називали хорошими, були схожими на мене не більше, ніж орангутанг. Але Гаррі моїх заперечень все одно не почув би.

— Такий, — сказав він. — Ти маєш вірити, що ти є таким. Твоє серце, Декс, в основному знаходиться на правильному місці, — заявив він і зайшовся у воістину епічному нападі кашлю. Напад, як мені здалося, тривав кілька хвилин, після чого Гаррі в знемозі відкинувся на подушку. Він закрив очі, а коли відкрив, вони знову стали сталевими очима справжнього Гаррі, які здавалися особливо ясними на тлі блідого позеленівшого обличчя. — Терпіння, — вимовив мій батько, і, незважаючи на нестерпний біль і безмірну слабкість, яку він повинен був