Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Гандж ганджу не пара, полковнику! І Капуста та Кричевський, і Ганджа та Нечай, і Богун вінницький,— за новгород-сіверського не кажу! — і Мужиловський, і твоя милість, здогадуюсь, осуджуєте тата і за той непоправний поворот із Замостя, і за оту, даруй, п'явку Гелену, щоб їй!..
— А ти сам як на те дивишся? — запитав мовби знічев'я Сірко.
— Я перший з-поміж вас усіх неоднораз казав татові свою думку, але хіба вони мають мене за козака?! — чогось не домовив Тиміш.— Он і тебе, бач, минулого року відсторонили від січовиків, а цього року призначили до них Морозенка, а в нього ж свій полк є із поспольства, та й в Січі він не бував! Тепер і в Чигирин не схотів із-за того навідатись... А мені,— перейшов Тиміш на пошеп,— вони ладують за дружину молдавку, Лупову доньку, може, чув, Розанду. А навіщо вона мені?!
— Кажуть, Розанда, як лялька, вродлива і по-нашому вміє говорити?
— Ну вродлива, ну багата, ну вміє говорити по-нашому і навіть співати, бо виросла між русинками і мати в неї русинка, але нащо мені, козакові, вродлива лялька? Маю козачку, кращу за сто їхніх Розанд та Гелен разом!— гаряче запевнив, як про щось уже вирішене, Тиміш.— Їй, правда, бідній, щось пороблено чи шептунами, чи, може, Геленою, але вона виживна, мов кішка! Вона викарабкається, як і всяка козачка...
— Тато тебе до іншого життя готує, і в тому, Тимоше, є, мабуть, рехт неабиякий.
— Мені й інші, як зговорилися, те кажуть, а я... не знаю, не збагну того...
— Світ, брате, так побудований, що чоловік не знає, де йому краще,— зітхнув Сірко, згадавши вперше по розлуці Софію, обдумано намагаючись не підбурювати гетьманича проти батька...
Піднятий і зібраний тривожними сурмами запасний гетьманів полк був сяк-так зладнований із навколишніх поселян і ще й тому був половинним, що чимало його воїнів відпросилися на урльони додому для весняного сіяння поля та саджання городини. Сірко при Тимоші ознайомився із шістьма сотниками, обозним, бунчужним і писарем. Були вони всі із Чигиринщини та Черкащини, виборними або спершу наказними, а згодом потверджено виборними. Вдивляючись у обвітрені лиця і спрацьовані руки своїх козаків, Сірко мимоволі згадав материну Грушівку між Криловим і Чигирином і свою земляцьку до неї причетність.
Давши наказ обозному і всьому полкові зготувати чи й роздобути спішно в навколишніх селах хоч сорок ще добротних возів-дараб, натесати з п'ятсот списів, поповнити запас коней на кошти, видані на полк генеральним обозним та скарбником, Сірко, лишивши понад дві сотні своїх супутників-мереф'ян, вписаних тепер у компут, та наказавши Тимошеві і обозному негайно скликати розбрідників-урльопівців, виїхав по обіді з джурою в Чигирин, до якого рукою подати. Невесело було в нього на душі, тож пустив Велеса скачем, щоб розвіяти сумоту,— боляче вкололо його гетьманичеве нагадування про те, що гетьман всіма силами відсторонює його від січовиків.
Оминувши густий гай у видолинку та Холодні джерела, він, нарешті, побачив звіддалік оте велетенське чудовисько — Камінну гору з Байдиною каланчею та гетьманський замок, що зводилися над старим містом. І в Старому місті, і в Новому стояли дими та курява, що, мов тумани, розпорошувалися пилюгою й куріли димом попереду: і на бекетах, і на вогнищах по горі. В путі йому все більше зустрічалося різноликого люду, а особливо вершників, пішців і валкових.
Частіше вони були в геть уже опорошених, в дьоготь офарбованнх сорочках та штанях, в брилях чи й голіголов, у постолах або босоніж. І все те калибаличне,— спершу в пониззі Чигирина вулицями й завулочками, а пізніше новим дубовим мостом,— спішно сунуло, неслося, юрмилося під скрип, лемент, гамір, грюкіт і гуркіт, шарварок, іржання, мекання і статечне ремигання, під поодинокі сальви-постріли так тісно, що очі і тямок вершників губилися в намаганні щось розгледіти, розібрати й уторопати. Особливо дивним все те було для Остапка Говді. Хлопець аж шию вивертав, захоплюючись то тим, то сим...
Вив'юнюючись в отій людській товчії до замку, Сірко нашвидку відвідав по путі соборну церкву, а там, пристоявши між мирян-молільників, поставив у свічницю тут же куплену свічку, проказав про себе «Отче наш», дихнув ладаном і миртом і прочувся на мить святістю. Службу Божу в соборі, супроводжувану хором і дзвонами, кінчав правити сам протоієрей, екзарх Чигиринський, отець Йосип Тукальський, якого здавна вже Сірко недолюблював, користуючись взаємністю. І лише з побожної чемності та в пам'ять про його батька, колишнього січового отця Данила, Сірко слухав сина.
В гарячій і палкій пристрасті і ніби аж безтямній проповіді той віщав якраз про житіє святого і німого пустельника із Кубрані, сина Захарія, Іоанна Хрестителя, який, за євангелістом-апостолом Лукою, як предтеча Хрещення, раптом з волі Божої заговорив і охрестивши Ісуса, навіки осудив Ірода...
Проказав він у тій шаленій пристрасті притчу про Ірода і поганих виноградарів, які вважали виноградники своїми власними, а не Божими, недобре, хоч і гречно, згадавши у жалобі, крім інших попередників, «Тренос» та «Апологію» Мелетія Смотрицького про плач рідної церкви русинів, яка ще ніби від часу хрещення київських горбів святим апостолом Андрієм здобула право бути суверенною патріархією...
«...Окремі недоумкуваті отці нашої Божої церкви і баламути-старшини паплюжать своїм суєсловієм та жадобою черев наші рідні Христові храми і пастви посольські, забруднюють гречності нашої гідності і святощів та святинь, ганьблять і обпльовують кпинами і єрессю та лжепророцтвами в храмах нашу споконвічну віру, її чемність і коректність чи пруться плазом до узурпаторів і агарян, отатарованих московитів!..
Паном і господарем твоїм, моя паство поспольна, оружна і мирська, мусить бути своя і тільки своя держава та її рідний і їй служивий патріархат. Миряни і козаки, церковники і старшини мусять, як і в чужих людинів, слугувати лише їй, даній нам Богом... Я проклену всіх
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Між орлами і півмісяцем», після закриття браузера.