Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Політ ворона. Доля отамана 📚 - Українською

Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Політ ворона. Доля отамана" автора Ганна Ткаченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 100
Перейти на сторінку:
мокрими стали. – Аж тут колишній поліцейський урядник дибає, який за парубоцькі витівки ще за декілька років до війни погрожував йому буцегарнею. Тепер же, ще й не порівнявшись із Грицем, виструнчився і приклав руку до форменого кашкета. «Ваше благородіє, господін поручік», – тільки й устиг сказати, бо, побачивши чотири хрести, аж язика проковтнув. Так і стояв, поки й видно було військового коменданта Савонова Григорія Мусійовича, – розповідаючи, баба Палажка трясла вказівним пальцем біля вуха, намагаючись надати сказаному ще більшого значення. – А він неначе підріс, чи то чоботи на підборах та хвацький кашкет зросту додають? – спитавши, не стала й відповіді чекати, бо то ж не головне. – Шкода, що Мусій його не дочекався. Жодна хвороба не причепилася б, якби зустрів такого сина, – хитала головою та мало не заплакала. – А я ж його на свої руки прийняла, – навіть поглянула на них здивовано. – Уже тоді сказала, що бісеня якесь народилося, до того він був в’юнкий. Чи не так?

– Пригадую, усе пригадую, – терла очі Настя, а вуста сміятися хотіли. – Інші діти й справді звичайними народилися, а цей… – і знову недоказала, не знаючи до того, що й від радості горло перехоплює.

– Ще я тоді його з Сірком порівнювала та про пиріжок розказувала, – повитуха й досі про те не забула. – Одного тільки не зрозуміла: на війну пішов Савон, а з війни чомусь повернувся Савоновим, – сама аж руками розвела.

– Ще й на фронті Савоном був, поки документи на нагороду не відправили, – пояснювала Настя майже пошепки. – Видно, військове командування мало право нагороджувати Георгіївськими хрестами воїнів тільки з російськими прізвищами. Так каже дід Карпо.

– Оце так! А я думала: випадково, – здається, баба Палажка ще більше здивувалася. – Виходить, тепер усі твої діти будуть Савони, а він Савоновим так і залишиться?

– Мабуть так, ніхто ж його документи не перероблятиме, – вона не вважала це чимось важливим. – То куди ж ви зібралися? Чи й сьогодні на мітинг?

– Куди ж іще. Ходи й ти з нами, – і не збиралися без неї рушати.

– Чого вдома сидіти, коли там доля наша вирішується? – просили вже всі хором.

Дорогою розказували, що й на відкриття Установчих зборів туди ходили, і «Слава Україні!» там кричали. Повідали, що таке гасло їхній Данков із Києва привіз. Повторювали за ним й інше: «Нехай живе Українська Народна Республіка козаків, робітників і селян!» І тільки, було, трохи відпочинуть, як знову – «Вся влада Українській Центральній Раді!» І нічого, що вони там захрипли та застудилися; зате отримали таку радість, неначе весна надворі стала, коли вже й на зиму повернуло.

– Нарешті, а то в Києві та Полтаві вже давно так кричать, а в нас ніби не Україна, – раділа тому й баба Палажка.

Ще ніхто тут не говорив таких слів, усе про хліб та про землю. А вона й далі розповідала про військовий парад під жовто-блакитними прапорами, про той настрій, який там панував, і про те щастя, яке звідти принесла у грудях додому.

– А планували більшовики збити нас з пантелику, – наближався до їхнього гурту дядько Іван, брат Мусія, який сьогодні був не на роботі. – Хотіли провести під червоними прапорами, – раніше його ніяка політика не цікавила, а зараз і він не міг стояти осторонь. – Та, дякувати Богу, після виступів наших українських промовців свято відкриття Всеросійських Установчих зборів перетворилося на українське свято. Тепер будемо на Центральну Раду надіятися, а то ми і не російські, і не українські були.

Так і йшли, спочатку вигукували ті українські гасла нібито жартома, на Ізюмській дорозі кричали голосніше, а коли наближалися до центральної площі, де вже стояло багато люду, кричали, скільки було духу. Ні для кого не було новиною, що цареборисівці ще здавна вважалися волелюбним людом, і тепер їм хотілося те довести на ділі. Тим паче, що саме зараз кожен мав визначитися: хто за Українську Центральну Раду, а хто за Російський Совєт народних комісарів на чолі з Леніним.

– А кажуть, що жовтоблакитників у нас переважна більшість.

Настя із задоволенням переказувала почуте, бо тепер її Григорій не лише читає вдома газети, а й так розповідає багато новин. Вона й не хвалиться нікому, бо досі не може збагнути, що це її син – той самий розбишака, якому багато хто пророкував зовсім інше майбутнє.

– Не тільки селяни за них, – спокійно продовжувала далі, – а й інтелігенція Ізюма, і навіть частина поміщиків, – і це була правда. – От який час настав: справді кожен має визначитись.

Може, й не до кінця розуміли ці прості люди, про що йдеться, але відчували якийсь новий дух, що витав над ними. І лише дехто думав про козацькі гени, які почали в них прокидатися. Тому й були вони серйозними, як ніколи. Тільки баба Палажка, кумедно скривившись, додала дещо іронічно:

– Українське національно-шовіністіческоє двіженіє.

Це вона про те, як більшовики називають їхній український рух, який не так давно народився, але з кожним днем міцнів і розширювався.

– Горлопани!

Дядько Іван голосно відповів на її репліку, бо вони йому страх як надоїли в залізничних майстернях. То гурток «Красная звєзда» створили, то якийсь загін «красної гвардії», – поки не з’ясувалося, що то російськомовні молодики та кримінальні елементи, які навіть свій ревком і революційний штаб розвалили, бо не ті більшовики там були. «І що вони далі робитимуть? – аж плечі його піднялись та опустилися. – Навіть не знаю, але люди почали їх боятися», – і це було правдою.

На майдані стояли мовчки, аби почути, що ж діється у великій залі жіночої гімназії, де проходить повітовий селянський з’їзд.

А звідти передають, що більшовики почали шалену агітацію серед інших депутатів. З усіх кутків тільки й лунає: «Вся власть Совєтам!», «Товаріщі крестьянє, нє верьте буржуазной Центральной Радє!», «Єйо паддержівают только каледінці і корниловци!» – так переказували учасники мітингу, яким дозволено стояти в тій залі біля дверей. – Горлопанять, неначе це якийсь більшовицький мітинг, а не селянський з’їзд, – уже хтось і від себе додав, але й те пішло далі.

Зашумів люд, почувши таке, заворушився, уже й кулаки стиснуті і в очах неспокій, коли й пропозиція звідкись не забарилася: за комір повитягувати тих баламутів, як котів поганих. Але представники есерів, які вже шостий з’їзд тут організували, заперечують, хочуть

1 ... 23 24 25 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ ворона. Доля отамана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Політ ворона. Доля отамана"