Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Політ ворона. Доля отамана 📚 - Українською

Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Політ ворона. Доля отамана" автора Ганна Ткаченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 100
Перейти на сторінку:
class="book">– О Боже! Оксанко, що з тобою, дитино моя? – Настя аж руками сплеснула. Одразу кинулась до доньки, яка, може, й давно стояла перед порогом, не наважуючись зайти до хати. – Щось трапилось? – пригорнула до себе та ще дужче налякалася: тремтить уся, як спіймане зайченя. А коли за руку потягла, то й зовсім кров у голову вдарила. – Хтось гнався за тобою чи… – не наважилась сказати те, що на думку прийшло. – Кажи матері, доню, що б не сталося, кажи, усе одно нам удвох із тобою рішати, – намагалася хоч якось її розговорити. – То невже прямо в монастирі хтось… – і знову замовкла. – Мабуть, Молодніков… – саме на ньому зійшлися її думки. – Я ось піду туди! – у гарячці одразу й рушати зібралася. – Ось я йому покажу! – погрожувала, ще не розуміючи, що робитиме. – А може, Гриця туди відправити? Той усіх виведе на чисту воду!

– Не треба нічого робити, – ледве проказала. – Я не хочу, щоб про те хтось знав, – хлипала точнісінько так, як у дитинстві. – Він мені нічого не встиг зробити, лише піймав і зачинив ув одній із кімнат монастирського маєтку, – промовила трохи розбірливіше. – Поміщицький син саме нагодився. Якби не він… – при згадці про те їй знову ставало зле. Аж тепер мати помітила синці, які проглядали з-під розірваного одягу.

– Справжній садист! – уже вкотре накидала на себе старий суконний піджак, аби відправитися шукати кривдника. – Хто посмів чіпати мою дитину? – уже й на неї той колотун перескочив.

Вважала, що так і було, просто донька боїться в тому зізнатися. Різні варіанти в голові перебрала, та на жодному не спинилася. Навіть коли мила її в кориті, не почула від неї нічого конкретного. Не сказала вона й слова, коли Настя шепотіла молитву, лише згодом побілілі вуста розтулилися:

– Синці й подряпини від того, що я з вікна стрибнула. Якби воно відчинилося, може б, і не було такого, а коли розбила, то й сама порізалась. Тільки що було робити, коли він на двері вже налягав.

– Ти з розбитого вікна плигнула вниз на бите скло? – мати дивилася на неї і не могла повірити. – Там же високо, до того ж кущі й дерева внизу… – аж саму той страх почав колотити. – Як же потім?.. – не могла навіть уявити.

– Дотемна ховалася в лісі, а він усе кричав і погрожував мене вбити, – там їй було ще страшніше. – Пробіжу трохи та знов послухаю, а сама все Миколая Чудотворця кличу на допомогу. Коли люди де й узялися – возом їхали, то й мене підвезли. Їй-богу, нікого не було на дорозі, та й потім пропала підвода, тільки-но я з неї зіскочила.

– О Господи! – аж сплеснула Настя долонями. Не знала, що й думати: чи насправді чудо сталося, чи то дитині від страху так здалося. – Раз так просила, може, й Сам приїхав за тобою, – встала та перехрестилася на його ікону. – Значить, Молодніков. Теж мені президент Святогірської республіки. Захопив з дружками не лише монастирський, а й панський маєток і проїдає та пропиває чуже добро. Свій уряд, бачите, у нього, свої депутати – наймити з лісопильні. Ні земська управа їм не указ, ні повітова. Але я йому цього не прощу!

– Тільки Грицю нічого не кажіть, не хочу, щоб він думав, що мене обезчестили, – просила донька. – А ви ще читайте молитву, бо знову все починає тремтіти, – Оксана ледве вдягала чисту сорочку.

– Чому ж. Він завжди тебе захищав, тому й зараз у нашій слободі ніхто не посміє тебе скривдити.

– Не треба, він був проти того, щоб я туди йшла, а я і його не послухала.

І читала Настя того вечора, і на віск переляк виливала, і святою водою через сито порскала – робила все, що знала, аби доньці полегшало. Навіть цілу ніч за руку тримала, бо щойно відпустить, як її донька знову починає кричати.

Сама чого тільки не передумала до ранку. Пригадала й те, як не пускала туди свою «сестру милосердя», а вона так просилася, що й на коліна ставала. Пізніше змушувала всім хвалитися, що брат то два, а то вже три Георгіївські хрести отримав, аби боялися її чіпати, а воно й це не допомогло. Пригадувала й інше: як багато люду було в їхньому Святогірському монастирі ще на початку війни, коли російська влада через Ізюмську земську управу розміщувала там і поранених з фронту, і біженців, і депортованих із Західної України, де війна вже точилася. Але був порядок і всім давали лад. Ну, трохи не всім, бо не любили монахи іновірців, навіть виживали – тому, разом із людьми, розійшлася й погана слава про цю святу обитель.

Згодом біженці подалися світ за очі, повтікали додому й вояки, які після лікування мали на фронт повертатися, лишилися лише каліки та ті, хто від війни там ховався. Саме вони й напоумили місцеву голоту на створення «Святогірської республіки». З того часу не знала і влада, що з ними робити, то й вирішила: вважати все те неправдою, а хто переказуватиме чутки, тих вона каратиме. Про свавілля бандитів говорили по-різному: одні називали їх першою ластівкою ультралівого анархізму, а інші – совєтською ластівкою більшовицького сепаратизму. «І де тільки такі слова взялися, яких тут ніколи не чули? – дивувалася Настя. – Одне я зрозуміла: такими шматками можуть усю нашу землю захопити, тоді довкола будуть самі республіки, як Святогірська. Ото життя настане!»

Сама вкотре дякувала Богові, що її дитина вже вдома. Передумала й Грицю говорити, який згарячу міг і самосуд учинити. А чи виправдають його потім, раз влада вирішила їх не помічати? З тим і задрімала, поки Оксанка своїм криком знову її не розбудила.

2

– Виходь, Насте, до нас! – гукала її баба Палажка з вулиці. – Давно ми тебе не звали, нехай, думали, на свого синочка надивиться, – про повернення Григорія в перший же день уся слобода переказувала. – Ще б пак, офіцером-фронтовиком прийшов, а вже що нагород – на повні груди. У блискучих чоботях, у новенькій формі, навхрест оперезаний портупеєю, іде гордовито вулицею рідної слободи, а хрести та медалі при кожному кроці так і подзенькують, – з такою насолодою розказувала баба Палажка, що в Насті від щастя аж очі

1 ... 22 23 24 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ ворона. Доля отамана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Політ ворона. Доля отамана"