Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85"

— Де я, що зі мною? — вимовив, насилу рухаючи губами.

— Ну, якщо прийшов до тями, значить, житиме, — сказав, увійшовши в майхан, похилого віку монгол, який привіз Петрова. — Чого стоїте без діла, мерщій роздягніть та добре розітріть ноги й тіло, а потім дайте гарячого чаю з топленим маслом.

Ми заходились енергійно виконувати всі поради монгола. Нарешті Петров застогнав. Попросив пити. Хлопці розповіли про події останніх днів. Перший день вони, не зупиняючись ні на хвилину, йшли по засніжених крутих берегах річки. Провалювались у кучугури й насилу вибирались із них. До кінця дня втома й голод зморили настільки, що не було сил навіть розпалити багаття, заснули просто на снігу. Так їх і знайшли.

Дуже тепло прийняли нас нові друзі. Особливу увагу приділяли Петрову, який постраждав найбільше. У тісному майхані тепер тулилося вісім чоловік: троє монголів і нас п’ятеро. Наймолодшим серед монголів був шістнадцятирічний Чойжил. Усе літо він допомагав батькові пасти худобу, на пасовиську затримався через негоду. Навчався в школі-інтернаті для дітей скотарів у місті Хатгалі, там-таки, де була й база нашого загону.

Чойжил особливо прив’язався до Петрова. Знайшов йому біля вогнища найкраще місце, годував хворого. Він міг годинами сидіти біля Петрова і слухати розповіді про топографію. Жвавий і допитливий хлопець хотів усе знати: які позначки роблять на планшеті топографи, як користуються топографічним приладдям, як треба зображати предмети на карті. Хлопчина добре володів російською мовою, яку вивчав у школі з першого класу. Мабуть, навчання йому давалося легко.

Монголи були дуже гостинні. Ми їли з одного казана невигадливу їжу скотарів-аратів. Спали, тісно притулившись один до одного, в маленькому майхані. Щире піклування друзів допомогло нам швидко відновити сили. Хвороба ще довго не відпускала Петрова, але незабаром і він став на ноги.

На честь одужання Петрова господарі зарізали вівцю, запропонували нам випити по кухлю теплої крові, переконуючи, що немає кращих ліків. Щоб не образити господарів, гуртом умовили Петрова покуштувати цей незвичний напій.

Через кілька днів біля нашого майхана зупинився караван запряжених у вози яків. Дізнавшись, що обоз їде в Хатгал, ми попросили погоничів узяти нас із собою.

Монгольські друзі щедро поділилися з нами своїми припасами, знаючи, що дорога буде довгою. Подякувавши господарям за гостинність, ми сіли на маленькі двоколісні вози, навантажені шкурами, й рушили в дорогу. Чойжил поїхав з нами.

Дерев’яні колеса голосно скрипіли й вищали. На шиях у яків висіли дзвіночки, вони ритмічно подзвонювали. Всі вози були зв’язані вірьовкою один з одним.

Перший віз, навантажений найбільше, тягнув масивний як із широкою головою і важкими рогами. Він повільно ступав короткими, але міцними ногами, обмахуючись довгим пухнастим хвостом. Два монголи-погоничі не стежили за напрямком руху. Як сам обирав дорогу. Певно, для нього це був звичайний рейс.

Валка розтягнулася на добру сотню метрів. Під розмірене погойдування і поскрипування возів солодко дрімалось. На обвітрених змарнілих обличчях моїх товаришів відбилося все пережите. Одяг теж мав не кращий вигляд: далися взнаки ночівлі біля багать, коли від холоду ми лізли мало не у вогонь.

Так минуло кілька годин, як раптом з-під гір виринув літачок-кукурузник. Помітивши нас, пілот знизився, похитав крилами, розвернувся і швидко пролетів над нашими головами, оглушливо ревучи мотором. Ми підхопилися з возів, замахали руками й шапками. Літак пролетів і знову розвернувся. На віражі з кабіни кинули вимпел. Ми відкрили його й прочитали записку: “Розшукуємо вас понад два тижні. Бачу, що всі п’ятеро живі. Раді за вас. Тримайтеся попереднього курсу, вас зустрінуть. Продовжую шукати Лепіна з машиною. Головний інженер Горський”.

За кілька кілометрів від Хатгали нас зустрів всюдихід з хлопцями, яких послав Горський. Ми відразу попали в міцні обійми товаришів. Вони на руках несли нас до машини. Тільки Лепін ще довго сидів у заметах. Добре, що у нього був повний кузов харчів та пального. Так скінчилася ця експедиція, яка мало не стала трагічною.

Відтоді минуло багато років. Вдруге я приїхав до Монгольської Народної Республіки в переддень славних ювілеїв монгольського народу, коли комуністи і всі трудящі республіки відзначали 60-річчя Народно-революційної партії і 60-річчя перемоги Народної революції. Мені пощастило бути свідком того, як країна раділа, зустрічаючи зоряних братів, учасників радянсько-монгольського космічного польоту В. Джанібекова та Ж. Гуррагчі. Побував я і на XVIII з’їзді МНРП.

Цього разу я приїхав до Монголії як викладач найбільшого вузу країни, куди направило мене Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти СРСР прочитати курс лекцій з нової у МНР спеціальності.

Улан-Батор тепер — велике промислове місто. Вся західна околиця столиці — фабрично-заводський район. Височать світлі корпуси м’ясокомбінату, елеватора, цегляного заводу, теплоелектроцентралі. Нові житлові масиви забудовано дев’яти-шістнадцятиповерховими будинками.

У центральній газеті “Утга захіол урлаг” (“Література і мистецтво”) надрукували мою статтю “Знову в Монголії”, в якій я розповів про випадок, коли в негоду нас — п’ятьох радянських топографів — врятували монголи-скотарі. На другий день до мене в університет прийшов монгол, у рисах обличчя якого я побачив щось невловимо знайоме.

— Я прочитав вашу статтю в газеті, — сказав він.

— Невже Чойжил?

Так, це був Чойжил. Ми обнялись як давні друзі.

Розповім про його долю. Після школи в Улан-Баторі хлопець закінчив торговельний технікум і дістав призначення на роботу в Хатгал. Директор бази, до якого з’явився Чойжил із направленням, зустрів юнака сухо: “Для роботи товарознавцем ти дуже молодий. Поки що попрацюєш у нас рахівником”.

Почалися трудові будні молодого фахівця. На той час середня спеціальна освіта була рідкістю, тому всі хатгальці до молодого рахівника ставилися з повагою. Розсудливий, кмітливий хлопець користувався великим авторитетом. У місцевій ревсомольській організації його теж помітили й незабаром послали на навчання до Вищої школи партійних кадрів в Улан-Баторі.

Потім закінчив факультет журналістики в Московському державному університеті і став газетярем. Працював у центральних газетах “Залучудин унен”, “Унен”, згодом йому доручили відповідальну посаду на монгольському телебаченні.

На моє запитання, який найяскравіший випадок у своєму житті він може пригадати, Чойжил, не задумуючись, відповів:

— Мені випала щаслива нагода коментувати для монгольського радіо і телебачення радянсько-монгольський політ у космос. Я тривалий час був у Радянському Союзі на Байконурі, а потім, після завершення польоту, коментував поїздку зоряних братів по радянській і монгольській землі. Всі ці дні жив піднесено, як і вся моя країна.

Із Чойжилом ми друзі. В Улан-Баторі жили по-сусідству, щодня зустрічалися. Вечірні розмови часто