Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

Людина міняється не на війні, людина міняється після війни. Міняється вона, коли дивиться тими самими очима, якими бачила те, що було там, на те, що є тут. У перші місяці зір подвійний — ти і там, і тут. Ломка відбувається тут. Тепер я готовий подумати, що зі мною там відбувалось... Вартові в банках, тілоохоронці в багатих бізнесменів, кілери — це все наші хлопці. Зустрічав, розмовляв і зрозумів: вони не захотіли повертатися з війни. Сюди повертатися. Там їм сподобалось більше. Звідти... після того життя... Лишаються почуття, котрі неможливо передати... Найперше — зневага до смерті, щось вище за смерть... «Духи» не боялися смерті, вони, наприклад, знали, що їх завтра розстріляють — сміялись, наче нічого не сталося, розмовляли між собою. Навіть, здавалося, були задоволені. Радісні та спокійні. Смерть — це великий перехід, її, як наречену, потрібно чекати. Так записано в них у Корані...

Краще анекдот... А то настрахав письменницю. (Сміється.) Так от... Чоловік помирає і потрапляє до пекла, роззирається: людей у казані варять, пиляють на столі... Йде далі. А далі стоїть столик, за столиком сидять мужики і пиво п’ють, у карти грають, у доміно ріжуться. Підходить до них:

— Що це у вас — пиво?

— Пиво.

— Можна спробувати? — Пробує. І справді, пиво. Холодне. — А це що — сигарети?

— Сигарети. Хочеш закурити? — Закурює.

— То що тут у вас — пекло чи не пекло?

— Пекло, звичайно. Розслабся. — Сміються. — Там, де варять і пиляють, — це пекло для тих, хто його таким уявляє.

По вірі вашій воздасться вам. По вірі... І по внутрішніх молитвах... Якщо чекаєш смерть як наречену, вона й прийде до тебе нареченою.

Одного разу шукав серед убитих знайомого хлопця... У морзі солдати приймали вбитих, їх називали мародерками... Вони з кишень усе витягували. Лежить хлопець із діркою в грудях чи в нього всі кишки назовні, а вони по кишенях у нього нишпорять. Усе підбирали: запальничку, красиву авторучку, ножиці для нігтів, потім у Союзі дівчині своїй подарує. Мама не горюй!

Я стільки бачив зруйнованих кишлаків, але жодного дитсадка, жодної побудованої школи чи посадженого дерева, про які писали в газетах. (Мовчить.)

Чекаєш, чекаєш листа з дому... Подруга прислала фото — по пояс у квітах стоїть — краще би в купальнику! У бікіні. Чи хоча б на повний зріст, щоб на ноги подивитись... У короткій спідниці... А політнасоси, це наші замполіти, нам про батьківщину, про солдатський обов’язок плели. На політзаняттях... А ми вночі лежимо, і тема номер один — про бабів... У кого яка і що в кого було... Наслухаєшся! У всіх руки в одному місці... Мама не горюй! Там це... В афганців... У них мужолозтво — це нормально. Зайдеш сам до дукану: «Товаришу, ходи... Ходи сюди... Я тебе в зад трахну, а за це — що хочеш бери. Хустку матері візьми...» Фільмів мало привозили, єдине, що доправляли регулярно, — газету «Фрунзенец» у великій кількості. Гарнізонна газета. Ми її одразу несли в хату-читальню... Ну... туди... Іноді вдавалось піймати музичну програму, і, коли ми слухали Людмилу Зикіну «Здалеку довго тече ріка Волга...», усі плакали. Сиділи і плакали.

Удома не міг побудувати нормальної фрази, тут же — бля! Мат-перемат... Мати спершу: «Синку, чому ж ти нічого не розповідаєш?» Щось згадав... Мама мене перебиває: «А сусіди наші влаштували свого сина на альтернативну службу до лікарні. Я б від сорому згоріла, якби мій син за старими горшки тягав. Хіба це мужик?» — «Знаєш, мамо, — відповів я, — коли в мене будуть діти, я зроблю все, щоб вони не служили в нашій армії». Батько і мати подивились на мене, як на контуженого, і вже розмов про війну зі мною не заводили, особливо при знайомих. Я швидко втік з дому... Поїхав навчатися... Дівчина на мене чекала. Ну, — думаю, — завалю першого ж дня... Першого ж дня трахну. А вона руку мою з плеча забирає: «Вона вся в крові в тебе». Так лібідо мені на три роки й відрізала, три роки я боявся до жінки підійти. Йо-майо! Нас же виховували: ти мусиш батьківщину свою захищати, дівчину свою захищати... Ти — чоловік... Мені подобалась скандинавська міфологія, я любив читати про вікінгів. У них ганьбою вважалось, якщо мужчина помирав у ліжку. Помирали в бою. З п’яти років хлопчика привчали до зброї. До смерті. Війна не час для запитань: людина ти чи тварина ляклива? Призначення солдата — убивати, ти — інструмент для вбивства. У тебе таке саме призначення, як у снаряда чи автомата. Це я тепер філософствую... Хочу себе зрозуміти...

Одного разу пішов до афганського клубу на зустріч... Більше не ходжу. Лише раз... Зустріч була з американцями, з ветеранами в’єтнамської війни. Сиділи в кафе, за кожним столиком — один американець і троє росіян. Тому, хто з нами сидів, один із наших хлопців видає: «Я злий на американців, тому що підірвався на американській міні. У мене однієї ноги немає». А той відповідає йому: «А в мене в Сайгоні вцілив осколок радянського снаряда». Нормально! Мама не горюй! Випили — обійнялись, такі собі брати по зброї. І далі пішло... Бухали по-російськи: на брудершафт, на посошок... До мене там дійшла одна проста річ: солдат — він скрізь солдат, однаковий, м’ясо — воно і є м’ясо. М’ясний відділ. З однією різницею: у них на сніданок — два види морозива, а в нас на сніданок, обід і вечерю — сама гречка. Фруктів узагалі не бачили, мріяли про яйця і свіжу рибу. Головку цибулі їли, як яблуко. Повернувся я з армії без зубів. Був грудень, тридцятиградусний мороз. Хлопець той із Каліфорнії... Пішли ми його до готелю проводжати. На ньому пуховик, дуті рукавички, іде Москвою весь такий закутаний, а назустріч нам Ваня російський — кожух розщепнутий, тільник задерся до пупа, він без шапки і без рукавиць. «Привіт, хлопці!» — «Привіт!» — «А хто це?» — «Американець». О, американець! Потис йому руку, по плечу поплескав. І пішов далі. Піднялись ми в номер, американець мовчить. «Шефе! Ти чого?» — Питаємо. —