Читати книгу - "Green Card"

261
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Green Card" автора Володимир Кошелюк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 73
Перейти на сторінку:
ганяють між нарами, розкидають добро, відбирають жуйки, шоколадки. Нарешті спакувалися.

Роздягання по команді, під рахунок. Можна лягти. Від напруження й страху тремтять ноги, зводить живіт.

– На добраніч, дівчатка!

– Добраніч, сер!

– Шо, бля? Ану встать, суки!

Лекція розтяглась на добрих десять хвилин. Зрозумів ледь половину. Суцільний потік матюків і військового жаргону. Прийдеться вивчати.

Нарешті відбій. Центральним проходом ходять четверо рекрутів з «місячним світлом» (ліхтариками). Пощастило, що в кінці списку.

Сон не йде. Незнайомі запахи, м’яка постіль. Верчусь, наче рак. Неспокійно. Тіло ниє. Судомить праву ногу. Завтра рано нічого не знайду – в рундучок запхав жужмом. Тихенько вислизаю на підлогу. Добре, що сплю на першому ярусі. Навпомацки відкриваю. Тугий клубок манаток. Крізь вікна пробивається світло. Розкладаю. З дальнього кінця рухаються гострі промені – швидко в постіль. Десь збоку чутно хлипання, шморгання. Плач. Моторошно. Перевертаюсь на правий бік – незчувся, як виключився.

Перші кілька днів пройшли непогано. Нас ніхто не бив, ба навіть виявилось, що в статуті вказано, до яких місць рекрута має право торкатись інструктор. Дріли завжди з нами, день і ніч. Дідівщиною тут і не пахне. Хлопці різні. Багато з Півдня. В них цікава вимова, деколи не розумію. Молодші пригнічені. Їх вирвали з комфортного життя, запхнули в рамки, режим, дали навантаження й постійну роботу. Дивно, але тут почуваюсь безпечніше, ніж першого тижня в общазі універу. Особливо вразила їдальня. Шведський стіл – накладай, що хочеш, їж, поки не луснеш.

День починається з підйому. Далі зарядка – дванадцять вправ по п’ятнадцять разів у три заходи. Потім лекції. Години по три. Інформації купа.

Вивчити звання морської піхоти, історію корпусу, кодекс поведінки морського піхотинця, купу всіляких інструкцій. А ще дріл роздав листочки з куплетами пісень, які потрібно співати на муштрі. Особливо він любив «I got a girl in a Mississippi town».

Очі наче хто клеєм помазав. Сиджу на першій парті, поряд Нік Джарвіс, мій «battle buddy»[26]. Він з Нового Орлеану. Його сім’я загинула під час урагану. Нік уважно слухає. Зрідка перемовляємось. Дріл розповідає правила носіння парадної форми. Сержант Мур говорить швидко, багато слів узагалі не розумію. Перші лекції – паніка. Через матюки й морський жаргон почувався повним дебілом. Сержант помітив мої круглі очі й запитав, чи розумію. Відповів як є. А з другого заняття біля дріла з’явився рекрут, який перекладав незрозумілі моменти спеціально для мене. Спочатку соромився такої уваги, але всі сприймали нормально.

Гримнуло – рекрут Купер гепнув лобом по кришці стола.

– Втомився, гівнюк? Всі на палубу!

Взвод віджимається, сопе і кричить:

– Спасибі, рекрут Купер!

Купер лежить на спині й горланить:

– Будь ласка, рекрути!

Після лекції двогодинна муштра. Ноги не несуть, іззаду раз за разом тицяють у спину – хлопчина спить на ходу. Всі хекають. Міцний дух поту забиває віддих. Маршируємо до казарми. Назустріч гупотить інший взвод. Хтось бурчить:

– Це ж третя фаза…

Берці гатять асфальт. Інструктор протяжно виспівує:

– Лівою! Правою! Взвод, стій! Наліво!

Наш дріл теж зупиняє нас. Чужий інструктор поправляє круглий зелений капелюх.

– Подивіться на це гімно, – тикає він у нас пальцем, – ще одинадцять тижнів тому ви були такими ж потворними байстрюками! Довгі патли, здорові кофти, кросівки…

Поряд проходить якийсь рекрут. У дріла очі лізуть на лоба.

– Ти що, геть охирів? Не хочеш привітатись з старшим інструктором? Нахер хочеш послать? Не бачиш мій чорний ремінь?

До нього приєднуються ще два інструктори. Вони, наче пси, кидаються на рекрута. З ротів летить слина і потік страшних матюків. Але хлопчина виявляється досвідченим – стоїть, дивиться перед собою й верещить:

– Ай-ай, сер! Ай-ай, сер!..

Підйом, зарядка, лекції, муштра, відбій – якби не календар на стіні, здавалося б, що триває один безкінечний паскудний день. Постійний біль, уночі раптово тіло здригається, судомить ноги. Відключаюсь з мрією здохнути. Але вранці підхоплююсь з усіма, під рахунок одягаюсь, заправляю ліжко. В п’ятницю відрахували рекрута – «за несприйняття армійського способу життя». Він плакав ночами й на лекціях частенько впадав у ступор, не реагуючи на дріла.

У суботу я підскочив як заведений – страх вилетіти звідси переважив усе інше.

Ми сидимо навколо старшого інструктора. Він заповнює купу паперів: скільки одружених, віруючих, іноземців. Крім мене, на останнє питання жоден не підняв руку. Потім вибрали лідера загону – ним став найвищий рекрут. Ще шістьох призначили виконувати дрібні доручення. Мені така честь не випала.

Увечері «free-time». Кожен займається чим хоче.

Я пишу листа. Інтернет недоступний, так що прийшлося звернутись до паперу. Страшенно скучив за своїми. Ручка тремтить, букви виходять кособокі.

Пишу тяжко, довго думаю. Як сказати батькам, що поїхав у Штати й опинився в морській піхоті? В мами серце стане. Ні, просто знайшов роботу. Де? В дитячому розвивальному центрі. Працюю майже за спеціальністю. От тільки до Антоненків треба зателефонувати – узгодити легенду. Хвилин за сорок ледве нашкрябав сторінку. Сподіваюся, батьки заспокояться.

Хоча б на якийсь час. А далі… далі побачимо.

Понеділок, зарядка, дві години стройової, знову незакінчений обід під рахунок і додаткові віджимання.

Форма так просочилась потом, аж білі попруги виступили. Знову в стрій, щемлять долоні, кров бурхає в голові. Поряд сопуть хлопці. Еге, сьогодні щось новеньке – в класи не ведуть. І справді – видали гвинтівки.

Оце діло! Зброя легенька, якась ніби несправжня – суцільний пластик.

Під кінець дня задоволення від зброї зникло. Ця М16А4 стала важезною. Прийоми нагадували повільне збочене катування. Спина болить, наче в хребет заліз розпечений шкворень.

– Гвинтівка має бути нахилена під кутом сорок п’ять градусів, приціл на рівні лівого ока. Пальці разом! Лікті притиснуть!

Сьогодні закінчився період прощень – за кожне порушення, неточність прийшлось розплачуватись. Вправи зі зброєю в нас виходили паршиво, тож сержант Мур розважався як міг. Не чіпав і пальцем, але навчання через біль ніхто не касував. Сержант горланив як обпечений. Піт скапує крапельками, ллється смердючим ручаєм. Під час віджимань збирається невеличка калюжа, що розтікається рівнесеньким асфальтом.

– Біг на місці! Швидше, коліна вище!

– Ай-ай, сер!

– Голосніше!

– Ай-ай, сер!

– Ану, військовий клич!

– А-а-а-а-а! А-а-а-а-а!

– Це взвод рекрутів чи інтернат целок? Не чую!

– А-а-а-а-а!! А-а-а-а-а!!

Поряд сопе Нільсон. Схожий на богомола, худючий, з крючкуватим носом. З кожним підходом робить усе повільніше й повільніше, надсадно хрипить, наче зараз легені виплюне. Сержант Мур помічає «херового віджимальника».

– Шо, Нільсоне, втомився?

– Так, сер!

– Нічого, маленький, відпочинь, а інші нехай вкалують. Лягай!

Ми «вкалуємо» і кричимо:

– Дякуємо, Нільсоне!

Це падло розляглось

1 ... 23 24 25 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Green Card», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Green Card"