Читати книгу - "До зір крізь терня, або хочу бути редактором"

У художньому тексті слову човнастий належить безперечний пріоритет.

Подякуймо Яру Славутичу за його стодзвонний мовно-поетичний доробок.

Кожній мові властива певна тональність, певний неповторний букет рис. У нашій мові цей букет творять простота, щирість, образність. Ці риси характеризують мову українців. І саме ці риси стали об’єктом викорінення за доби “дружби народів”. Коли ми споконвіку звали пучок квітів барвистим, то пророки “злиття мов” змушували нас на такий пучок казати багатоколірний або багатобарвний. Замість давати раду клопотам, нас учили справлятися з клопотами. Тратилась простота і невишуканість. Тратилась самобутність і краса незалежно викоханої квітки. Наслідки ми бачимо.

Сучасні інтелектуали, виховані на імперській культурі, а сьогодні привернуті до культури української, мусять бути свідомі того, що залишена нам у спадок від УССР “відросійська” українська мова не є питома українська мова. Тому, обравши роль українських письменників, публіцистів чи журналістів, їм треба “застановлятися”, як казали галичани, над своєю мовою, думати над тим, які вирази вживати, щоб не уподібнюватися до сучасних “украінскіх” державних мужів.

Українська мовна стихія виробила цілу низку самобутніх лексичних зворотів, які в інших мовах передавано цілком інакше. Так, нашій мові властиві форми: я і далі працюю (І), він і далі ходить до Раї (II), вони і далі полюють на простачків (III). Наші конструкції з парою і далі інші мови передають з допомогою дієслова продовжувати: я продовжую працювати (Іа), він продовжує ходити до Раї (IIа), вони продовжують полювати на простачків (ІІІа). Порівнявши форми І, II, III з формами Іа, ІІа, ІІІа, неважко визнати за першими 1) самобутність, 2) стислість, 3) простоту. Безперечно, що в українських текстах куди слушніше вживати форми І, II, III, ніж форми Іа, IIа, ІІІа.

Ми вже звикли до звороту у свою чергу, коли треба сказати, що дія когось повторює чиюсь дію: “Молодий інженер… у свою чергу оглянув старого” (П. Панч). А наша ж мова знає зворот і собі, який є нашим “з діда-прадіда” відповідником до звороту у свою чергу: “Якове!.. – кличу. Мовчить… спить. Тоді я й собі на бік, та й… заснув” (М. Вовчок). Зворот і собі уособлює згадані вище простоту й невишуканість нашої мови. Не зіпсував би цей зворот і тексту П. Панча: “Молодий інженер… і собі оглянув старого”.

У процесі “злиття мов” цілий ряд наших лексичних одиниць безпідставно замінено на копії з російської мови. Тоді ж дано зелену вулицю ідіомі уводити в оману, яка копіює російський зворот вводить в заблуждение. Але ж нам не треба було вигадувати кальки уводити в оману, коли ми мали низку живих образних зворотів, які не поступалися кальці: забивати баки кому, збивати з пантелику кого, плутати кого, замилювати очі кому, туманити голову кому. Вираз же уводити в оману зовсім не образний. Що таке омана? Це абстракція, яку у звороті вводити в оману більшість читачів розуміє, пригадуючи російський вираз вводить в заблуждение. Тобто розуміти український текст треба через іншу мову. Живі ж наші звороти ми розуміємо без допомоги іншої мови. Чи ж не краще обходитися своїм багатством? Пише Іван Ле: “Я… дивуюся інженерові С. Вводить в оману і мене і вас”. А що, як сказати “Забиває баки і мені і вам”, “Збиває з пантелику і мене і вас”, “Замилює очі і мені і вам”? Збережеться образність, простота і самобутність нашої мови.

Наш мовний простір так засмічено канцеляризмами, що навіть світлі голови не можуть вирватися з їхнього полону. Замість говорити просто і невишукано, ці “бранці канцеляризмів” обтяжують читача незграбними конструкціями. Пише член НСПУ: “…нащо обов’язково згорати за можливості поетично відбуватися безліч разів”. Можливість – слово улюблене бюрократичним арго, слово аж ніяк не просте. Скоріше навпаки. А штучно поєднане з прийменником за, воно творить незграбну пару за можливостей, що її навряд чи почуєте з живих уст. До бюрократизації нашої мови ми послуговувалися дуже містким словом нагода, яке варто тут вжити у сполуці коли є нагода: “…нащо будь-що-будь згорати, коли є нагода поетично відбуватися безліч разів”.

На цей раз пише історик і “оприявнює”, як йому здається, мовну перлину шлюбні стосунки за розрахунком (стосунки – розрахунком!). Дехто скаже: “Що візьмеш з історика? Історик не письменник”. Письменник чи ні, а коли взявся за перо, то мусиш бути письменником, або бодай мати письменного