Читати книгу - "Судний день"

– Самого мене покидаєш? – незло запитав Левченко. – А ще товариш називається.

Його сьогодні горілка чогось не брала. Певно, через оті всі душевні переживання. Скільки не намагався себе заспокоїти, не відганяв від себе набридливих тяжких думок, вони все поверталися до молодого козака і продовжували сушити йому голову. Левченко знову взявся за пляшку, налив, однак піднести чарку до рота так і не встиг: раптом двері відчинилися і всередину ввійшла якась жіноча постать, закутана у довгий плащ і з каптуром на голові. Козаки на неї уваги не звернули: багато хто може вештатися шляхом і завітати до корчми. Зате Левченко впізнав відразу: це була Дарка, служниця пані Меланії.

Молодий козак геть забув, що мав на сьогоднішній вечір призначену романтичну зустріч. Пані Меланія була кузиною місцевого губернатора, видана ним за котрогось із товстих і підстаркуватих орендарів. Між ними спалахнула іскра в той самий день, коли хоругва Левченка зайшла в Жаботин. Взагалі, Левченко не був прихильником таких відносин із заміжніми жінками, однак пані Меланія йому не залишила вибору…

Дарка все ще стояла біля входу в корчму, не наважуючись підійти, Іван же вдавав, що не помічає її, про щось гаряче сперечаючись із Моторним. Нарешті служниця підійшла, торкнулася руки.

– А, це ти? Ну, чого тобі? – запитав козак.

– Я прийшла нагадати пану про те, що одна особа досі чекає на зустріч з вами.

– Так-так, я пам’ятаю. Тільки сама бачиш: у нас тут нарада з товаришами, тож зараз ніяк. Гадаю: доцільно буде нашу зустріч перенести.

Дарка нахилилася.

– Моя пані має для вас щось дуже важливе. Вона почекає тут.

– Тут?

Левченко виглянув у вікно: недалеко від воріт у корчму стояла бричка на узбіччі. Козак зітхнув: шляхтянка була впертою і свого попускати не хотіла. Товариші також все зрозуміли, тож тепер шкірили зуби і підморгували.

– Може, пане осавуле, ми тобі допомогти можемо?

– Як тебе звати, дівчино?

– Сядь-но тут, біля нас, зігрійся…

– Годі! – гаркнув Левченко. – Позакривайте писки, а ти, дівчино, скажи там, що ми поки що маємо тут багато роботи…

Дарка швидко вислизнула і зачинила за собою двері, Іван же взяв у руки пляшку й налив.

– Спасу вже нема від тих панів – не дають жити простому козакові…

Товариші розуміли його, тому дружно випили, і лише Борщик собі мирно сопів, спершись на руки.

Корчма була досить далеко від міста, стояла на битому шляху. Тут переважно бували подорожні, яких застала на шляху ніч. За корчмою стояв постоялий двір, де мандрівники могли переночувати.

Ось і сьогодні з настанням темряви гостей довго не довелося чекати: двері відчинилися і всередину зазирнув драгун з королівської кінної гвардії. Розгледівся, а вже тоді ввійшов усередину. За ними ввійшов якийсь чернець, закутаний у кирею, а потім ще двоє драгунів.

– Мир дому цьому, – привітався чернець.

– І вам доброго здоров’я, – відповів Левченко. – Сідайте, добрі люди, коло нас, частунок тут добрий. Гей, Суро, що, не бачиш: гостей добрих Бог привів. Давай людям вечеряти та горілки міцної, щоб зігрілися з дороги. Та не шкодуй: я частую.

– Справді, треба повечеряти, – підтримав цей заклик гість.

Вони гуртом сіли за стіл навпроти козаків, корчмарка миттю принесла їм вечерю, кухлі, забрала порожні полумиски. Левченко узяв у руки пляшку з оковитою.

– Частуйтеся, дорогі панове. Горілка ця лікувальна, сили додає. Он жид клянеться, що це з води віфлеємської викурили. Скуштуйте, відразу побачите, що всі недуги та втому як рукою зніме.

Левченко щиро налив драгунам у кухлі, тоді простягнув руку, щоб налити ченцю, проте той відмовився.

– Не гоже у піст Великодній горілкою скоромитися.

– Та ти що, брате, я міру маю. А з дороги та з дощу й холоду сам Бог велів зігрітися, – наполягав молодий козак.

Проте чернець став на своєму.

– Бачу я твою гостину. Людей по селах конфедерати катують, діти помирають, а ви тут гуляєте за людські гроші, совість пропиваєте.

Ці суворі слова взяли Івана за живе. Він аж побагровів, але відповів стримано.

– Ми за свої гроші гуляємо, кров’ю зароблені. Кожен день під кулями ходимо, щоб ви могли спокійно молитися. От і моліться, та про нас, грішних рабів божих, не забувайте. Хто зна, може, ми в похід завтра, може, судилося мені голову покласти під татарську шаблю чи аркан – то сьогодні ще гуляємо. От вам і відповідь.

Чернець дивився на козаків, не відводячи очей. Мовив:

– У кожного, браття, своя доля, свій шлях. А про Господа не забувайте, заспокоєння душі шукайте не у вині, а в молитві щирій, бо вино й розпуста – від лукавого. А коли ваша воля, то прибувайте до монастиря Мотронинського, спитайте ченця Молдованина – поговоримо.

Левченко відмахнувся від ченця рукою, наче від привида.

– Ну тебе, брате, не хочу більше слухати, їй-богу. Наче залізний кіл вбиваєш