Читати книгу - "Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ейфорійний рух творення пострадянської української прози навіч спостерігав за яскравим перетворенням в українській літературі та культурі. Енергія, що її випромінювали визначальні для епохи святкування з нагоди оновлення і змін, підживлювала руйнування успадкованих ідеологій і закам’янілих утворень. Дійшло до свідомого наміру руйнувати будь-яку подобину влади або абсолюту і водночас була з розмахом застосована гра, щоб розхитати міць встановлених рамок. Письменники-вісімдесятники експериментували з наративом, прагнучи виявити свою суб’єктивність. Тим-то український національний міф показано як ще «одну версію істини». У спробі полегшити українській мові тягар її метафізичних зобов’язань, мову поступово позбавили зв’язку, аж до того, що вона втратила комунікативну роль. Будь-яку істину зображувано як залежну від точки зору, а ідентичність показувано як відносну і в стані постійних змін. Новий український інтелектуал і пострадянське українське мистецтво були в центрі переходу від колоніального до постколоніального, від реґульованого існування до свободи пошуків, від заборонних рамок до безструктурного хаосу.
Частина II. Хаос
У передмові до антології «Дві країни, нове бачення: Оповідання з Канади та України» («Two Lands, New Visions: Stories from Canada and Ukraine») Соломія Павличко зауважила тенденцію в прозі вісімдесятників: «Письменники значною мірою втратили інтерес до соціальних питань, які цікавили їх од віку, і замість заглибитись у роздуми про себе, самозакохано зосереджуються на своїх тілах і досліджують свою сексуальність»[95]. Це «вікове зацікавлення» було практично невіддільне від української літератури впродовж переважної частини її сучасної історії, і, як ми бачили в першій частині цієї книги, письменники-вісімдесятники свідомо вирушали досліджувати досі невідомі (або ж відкинуті) тематичні та стилістичні терени, почасти тікаючи в такий спосіб від обов’язків, накинутих усілякими міфами на тих, хто писав українською мовою. Письменники-вісімдесятники узяли на себе певну соціальну функцію в рамках ейфорійного руху на зламі 80-х і 90-х pp. в Україні — вони були «розпорядниками зміни», які прагнули привнести філософію відкритого дослідження української ідентичності. Вони добивалися можливості вільно подавати різні підходи до українськості, у тому числі версії, що їх вони самі поширювали, вільні від накладених обмежень. Але, загалом, їм було до снаги розірвати ці успадковані зв’язки з суспільством і урядом; свобода від ідеологічної відповідальності, що її українська література здобула в «еру фестивалів», залишила її з істотно обмеженою публічно значущою функцією та мізерною державною підтримкою, щойно ця епоха добігла кінця. Ейфорійна хвиля постмодерної деконструкції, що прокотилася по українській літературі на початку 90-х, залишила на своєму шляху рештки зруйнованих фундаментів, захоплених канонів і розрізнених соціальних структур. Досліджуючи, виховуючи і зосереджуючись на відродженні України і вхоплюючи дух цього часу в мистецтві, українська література невдовзі виявилася дезорієнтованою і полишеною, коли спливло десять років і українське суспільство просунулось у своїй трансформації від централізованого соціалізму до квазідемократичного капіталізму. Тільки-но українська незалежність зміцніла, як соціальна роль українського інтелектуала як символа змін — мешканця театрального помосту і рушія мас — розвіялась мов дим. Функція інтелектуала як «посла на Захід» теж зменшувалась, у міру того, як дедалі більше представників суспільства знайомилися з Заходом. Із страху бути інструментом політичних змін, просуваючи соціальне роз’єднання і відстоюючи творчу свободу і індивідуальність, письменники-вісімдесятники наразі втратили будь-яку політичну вагу. Постмодерністська ідея суперечливої і нестабільної особистості домінує у прозі вісімдесятників; їхнє відкидання ідеї єдиної істини і, своєю чергою, акцент на грі і відмінностях прислужилися переописуванню і нестабільності. У певному сенсі, письменники-вісімдесятники домоглися того, що вони, теоретично, збиралися зробити — тепер уже крихка українська ідентичність була відкрита для різних концепцій і опинилася в стані постійного руху.
Охоплена у перші роки незалежності країни постмодерністською деконструкцією, українська проза 90-х років теж змальовує, як наслідок, свою безпритульність і збентеження. Український інтелектуал, який з’являється на сторінках цієї прози — це той, хто часто розчаровується, доходить до зневіри і опускає руки. Загальний зміст дезорієнтації, що випливав з цього розвитку пострадянської прози — розвиток, що його можна назвати «хаосом» — стає ясним, коли глянути на те, як зображуються на її сторінках відносини цих інтелектуальних героїв із суспільством. Крім того, згадки про несумісність українських інтелектуалів і інтелектуалок у цих літературних творах свідчать про загальний переломний стан у цій хаотичній тенденції, і в прозі письменників-вісімдесятників раз у раз з’являється думка про їхній статус — втраченого або пропащого покоління. Коли ейфорія витворила два нових зразки українського інтелектуального героя, то хаос зумовлює панування певного нового типу — хворого або анормального інтелектуала. Це зразок, який містить в собі роздуми про кілька основних питань, що від них залежав розвиток хаосу в пострадянській українській літературі.
4. Нові прототипи українського інтелектуала у пострадянській українській прозі — хвора душаУ дурдомі досі вже прасують мою гамівну сорочку. Вишиванку, бо ж дурдом — український. Рідний український національний дурдом.
Костянтин Москалець, Вечірній медБагатьом українським героям-інтелектуалам, які постають у прозі вісімдесятих, автори приписують ту або ту форму захворювання; неодноразові згадки про їхні фізичні та/або психічні хвороби вказують на них як людей непристосованих, божевільних і недієздатних. Як і у випадку з «хвацьким перформансистом» або «послом на Захід», прототипами, яких ми вже згадували, ці образи мають мало спільного з інтелектуалами, що ними рясніють сторінки прози соцреалізму. Натомість вони сягають початками того зображення художника, яким його бачить модернізм — неприкаяного індивіда і «шаленого творця». Письменники-вісімдесятники часто використовують такий образ
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття», після закриття браузера.