Читати книгу - "Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття"

«Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко заглиблюються у психіку української жінки наприкінці XX ст. Її героїня балансує поміж рисами і досвідом, які вона перейняла, намагаючись визначити, як опинилась у своєму нинішньому психологічному стані, — його Забужко змальовує з особливою виразністю, акцентуючи, що йдеться про стан, породжений хворобою. У романі вона кілька разів звертається до складових недуги своєї героїні, і, знайомлячись з цим твором, співчутливий читач не може не відчути, що щось «не так» з його головним персонажем. Це, по суті, одна з основних тем, які Забужко досліджує в цьому літературному творі — вона прагне вразити читача травмованим станом постколоніальної української жінки. Хаотичний, пройнятий потоком свідомості стиль, яким послуговується письменниця, викликає відповідне почуття хисткості й роздробленості змісту роману.

Героїня Забужко намагається послабити наслідки хвороби, якою, на її думку, уражена Україна, кидаючи свої творчі таланти на пошуки першопричини хвороби. На останніх сторінках роману Забужко дає свій прогноз:

«Короткий курс психоаналізу, шлях до душевного здоров’я: знайти причину, і проблема зніметься сама собою. Чому досі нікому не спало на думку, що те саме можна б проробляти й з народами: пропсихоаналізував гарненько цілу національну історію — і попустить, як рукою зніме. Література як форма національної терапії. А що, not a bad idea. Шкода, що в нас, власне, нема літератури».

Її надихає ця хвороба — це рушійна сила її творчості. Але такий підхід однозначно приречений на невдачу, бо, намагаючись творити як Бог, письменник перешкоджає розвитку долі. Єдиний спосіб бути ориґінальним у постмодерністську добу — це перекомбінувати все існуюче по-новому:

«Хотіти бути автором — творити — зазіхнути на виключну прерогативу Бога. Бо ніхто з нас насправді не творить, пані й панове… Все, що нам дано — як дітям на забавку, — то готові порізнені скалочки дійсності, фраґменти, подробиці, кольорові фішки якоїсь великої, неосяжної головоломки, по яких рачкуємо, не підводячи зору, обмацуємо, облизуємо, обнюхуємо собі в кайф, цілком безневинне й приємне заняття…»

Продовжуючи свій аналіз творчості і недуги, героїня Забужко вважає, що, оскільки мистецтво охоплене страхом, то в цьому полягає його недужність, а страх — це хвороба, вилікувати від якої можна лише любов’ю. Забужко вважає, що цей руйнівний страх корениться в її родині — родині, яка відчайдушно намагалася вистояти, потерпаючи від утисків за радянської системи. Головна героїня «Польових досліджень з українського сексу» страждає від психологічних наслідків виростання з цим страхом. На думку Марини Романець, завдяки болю роман править за своєрідний катарсис. Представниця української інтелектуальної еліти, героїня Забужко уражена тією ж хворобою, як і її співвітчизники, і вона намагається прямо протистояти цим бідам. Урешті-решт, вона дістає важкі рани у такій сутичці.

Льюїс С. Фюер характеризує інтелектуала як «особу, свідомість якої визначає її існування, особу, яка не терпить пасивно світ, проте дошукується способу існування, що більше відповідав би її філософії, її ідеям і її почуттям». Оскільки всі герої досліджуваних нами романів — інтелектуали, то всі вони схильні філософськи споглядати й аналізувати їхнє оточення, вони бачать проблеми свого народу і підхоплюють його недуги, і, як наслідок, сильно раниться їхня психіка, що, своєю чергою, ускладнює їхнє функціонування в суспільстві. У романі Володимира Діброви «Бурдик» Сашко, який нещодавно еміґрував до США, звертає увагу наратора на те, що страждати від комплексу неповноцінності — це питома риса саме українських письменників, а не українського народу загалом. Зрештою, ці інтелектуали віддаляються від тих, власне, людей, яким вони намагаються допомогти. У деяких з цих романів письменники-вісімдесятники показують, як інтелектуали намагаються втекти від цих проблем, і пом’якшують викликаний ними біль, зловживаючи алкоголем. Герой Діброви Бурдик помирає, випивши цілих півлітра коньяку і надудлившись до нестями.

Головні герої у романах Юрія Андруховича часто вклоняються чарці, долучаючись до різних пиятик у ролі учасників урочистостей, які відбуваються під час «ери фестивалів» в Україні. У такій іпостасі автор спершу виводить їх на гребені тієї ейфорійної хвилі, що її збиває прилив змін у Радянському Союзі. Тим не менш, той факт, що їх показано у жалюгідному вигляді: вони-бо не можуть залагодити повсякденні справи, не зазирнувши в чарку, показує їхню неконтрольовану залежність від алкоголю. Вже на перших сторінках «Рекреацій» нам розповідають, що поет Мартофляк має схильність «напиватися до всрачки», коли поряд нема дружини, яка б його контролювала. Вона заявляє, що

Навіть ультиматум висунув — якщо я не їду, він смертельно напивається в тому Чортополі, до всрачки, до білочки, денно і нощно, питиме все нараз, блюватиме і знову питиме, аж доки його не привезуть додому майже мертвим[96].

В образі Мартофляка Андрухович подає персонажа, який, вочевидь, має більш ніж випадкові стосунки з алкоголем. Тільки-но прибувши до Чортополя, колеги Мартофляка, Немирич і Штундера миттю вирушають на пиятику, яка займає більшу частину роману. Той факт, що люди, зрештою, відвідують свято, сприяє аурі грайливості і вносить елемент ритуалу у ці гулянки. Проте (і як це має місце у всіх романах Андруховича), алкоголь також править за головну зброю з арсеналу чоловічої бравади, що її піднімають його герої, аби побороти внутрішній біль. У «Рекреаціях» Мартофляк пиячить, щоб дистанціюватися від зруйнованого шлюбу, Немирич — від смертельної хвороби, Штундера — від нещасного дитинства, Хомський — від власного прихованого гомосексуалізму.

Більшу частину «Московіади» герой роману, Отто фон Ф., п’є і напивається. У