Читати книгу - "Чумацький шлях"

– Все гаразд? Ніхто не відстав? – спитав Хуржик чумака, що проїздив мимо. – Ніхто не обламався?

– Бог милував, – відповів той. – Ніхто не відстав і не обламався.

– Добре! – кивнув Хуржик і помчав у голову валки.

Ось і його десять паровиць – попереду. Міцні воли, всі з халабудами, а в них повно різного товару: і ковальського, і кравецького, і шевського. Вироби лубенських, роменських та миргородських умільців високо ціняться на базарах Криму. За виручене і солі набере, ще й з лихвою повернеться. А головне… А втім, не треба думати про це головне.

Він відігнав нав’язливу думку від себе, як люту змію. Намагався навіть самому собі не признаватися, що вона вгніздилася під черепом і ось уже який день не дає йому спокою.

– Тьху! Згинь! Пропади! – сплюнув спересердя в дорожню куряву. – І не баламуть душу!

Івась під’їздив до мосту через Хорол. Хуржик обігнав його. Став збоку.

– Ну, що – все гаразд?

Івась здвигнув плечима.

– Ніби все.

Після зимової сутички вони іноді перекидалися лише короткими, вкрай потрібними словами.

– На мосту візьми волів за налигач, щоб не злякалися чого-небудь та не шугонули разом з возом у воду!

Міст був без перил, і зауваження Хуржика було слушне. Івась став попереду мажі, взяв у руки налигача, що вільно висів у волів на рогах, і повів їх по нерівних і хистких соснових плахах, що враз заграли під колесами.

Поки не переправилася вся валка, Хуржик не зійшов з місця, слідкуючи за кожною мажею, а потім знову вирвався наперед і так уже і їхав до лісу.

На нічліг стали рано. Вибрали гарне місце під ліском, неподалік річки, вози поставили по старовинному козацькому звичаю колом, табором – один побіля одного, наносили з лісу сушняку – розіклали багаття і почали варити куліш. Кожен чумак мав свій казан – хто більший, хто менший, залежно від кількості наймитів. Але страву варили одну – традиційний чумацький куліш з гречаної або пшоняної крупи і засмажували салом або олією. Хліба набрали чимало – щоб вистачило на два тижні. То дарма, що зачерствіє, – голодні чумацькі жорна все перетруть!

Поки наймити напоїли волів та пустили на пашу по зеленому лузі, куліш закипів, зварився. В надвечірньому повітрі запахло смачним духом. Кашовари гукнули:

– Хлопці, до вечері!

Вдруге нагадувати не довелося. Хто б де не був, відразу кидав роботу чи якесь заняття і мчав до казана з дерев’яною мискою та дерев’яною ложкою. Кашовари великим ополоником насипали в миски густого кулешу, а хліб кожен брав сам – по потребі, – і всі вмощувалися там, де хто хотів – ішов на берег річки, чи в ліс, чи до воза і там насищав свою зголоднілу плоть.

Івась отримав два ополоники, узяв окраєць ще свіжого, запашного хліба, випеченого Параскою, і, сівши під возом, у тіні, зачерпнув з миски гарячого кулешу.

Він добре проголодався, бо де той сніданок був! І тепер запихався смачною їжею – аж за вухами лящало.

Йому було не вперше їздити з чумаками, і він знав, що в дорозі натерпиться всього: і голоду, і холоду, і дощі періщитимуть, і спека присмажить, а годуватимуть лише двічі на день – вранці та ввечері. Зрідка – в обід. Це коли дуже жарко і, щоб не мучити по спеці волів, вирушають у дорогу рано, по холодку, а опівдні, коли припікає, стають на спочинок і кашовари готують обід.

Коли почало смеркати, Хуржик сказав Івасеві:

– Сю ніч твоя черга пасти волів. Почнемо з себе, щоб не було нарікань. Дивись, щоб не розбрелися по лісу, бо вранці й не знайдемо. Зжени на луг – там паші вдосталь.

Івась не перечив. Знав – такий порядок. Узяв свитку, пугу і пішов до череди. Найбільш прудких волів, що вже добралися до узлісся, зігнав на луг. Хуржикового коня стриножив, а потім, простеливши на горбочку свитку, спокійненько улігся горілиць до зоряного неба, заклавши руки під голову.

З дитинства любив отак лежати вечором або вночі, дивитися на нічне густо-синє небо, на зорі та місяць і думати, думати, думати, згадуючи і те, що було колись, і мріючи про майбутнє. Сьогодні пригадав ті щасливі дні, коли був поводирем у сліпого кобзаря Йосипа Солошенка. Йому було тільки вісім років, як померли від віспи його батьки і він залишився круглим сиротою. Так трапилося вже, що не було в нього ні діда, ні баби, ні братів, ні сестер. Навіть хоч далекої тітки чи дядька не знайшлося. Куди йому податися, що робити? Спасибі, добрі люди не дали загинути, нагодували, доглянули якийсь час, а потім, почувши, що Йосип Солошенко, знаний на Лубенщині кобзар, шукає поводиря, привели до нього.