Читати книгу - "Скалаки"

Як затанцювали вони по струнах! Цимбали гули, вищали, реготали, весела, хвацька мелодія розлягалася довкола, мовби хотіла втягти все в радісний, буйний танок. Струни то гриміли, то щебетали, звуки зливалися в невтримному вихорі, аж нарешті хвацький рейдовак[18] урвався на високій ноті.

Музика, склавши руки на цимбалах, озирнувся на Лідушку; на його уста знову набігла та чудна усмішка, та зразу й зникла.

На вродливому обличчі дівчини ніяк не відбилася весела, буйна музика; в її душі й досі бриніла та зворушлива побожна пісня. Вона дивилася на чудного цимбаліста поважно, майже суворо.

— Вподобалося? — спитав він.

— Навіщо ти заграв такої? Адже ж допіру...— Лідушка не доказала. Вона відчувала, що юнак навмисне ушкварив такої хвацької, аби її подражнити. Дівчині не хотілося більше просити його, тому вона й замовкла. Незнайомий хлопець усе ще дивився на неї; але в його погляді вже не було такої глузливості, як перше. Повільно одвернувшись, він знову взявся за палички.

Струни глухо зарокотіли. Здавалося, це вже не ті цимбали, не той музика; в чистому повітрі зеленої галявини стиха залунав приємний чоловічий голос:

Доспівавши пісню, незнайомий юнак провів рукою по чолу і встав. Обличчя його було серйозне, аж смутне.

— Це твої цимбали? А ти бачила, що в правому куточку вгорі стоїть літера «С»?

— Аякже! Це, певне, означає «Скалак». Ці цимбали колись були їхні.

— Хм... Скалаки... Скалаки...— неначе силкувався пригадати хлопець. — Чув я колись це прізвисько. Один із них хотів забити камердина з замка. Так, так, пригадую; їм через це довелося втекти.

— Забити? Навряд: він тільки провчити його хотів, щоб знав, як знущатися.

— Кажуть, вони й зроду бунтівники були.

— А якби тобі хто допік, ти боронився б чи ні? О, вони, сердеги, набралися лиха. Та хіба тільки тоді?

Юнак не зводив чорних очей із розчервонілого Лідчиного обличчя.

— Набралися лиха, кажеш... А хто тепер його не знає? Наймит, халупник, господар — усі бідують. Мало хіба людей покидало свої господарства? Не чуєш, як скрізь стогнуть та ремствують? Хіба не женуть вас на панщину — одробляти стільки часу на чужому полі, що на своє тільки й можете вийти, як негода настане? А все це од начальства та панів. О, якби той Скалак уколошкав тоді свого пана, то всім би...— Юнак не договорив, стиснутий кулак його опустився, лиш очі ще жаріли вогнем.

— Що це ти кажеш! — з докором мовила Лідушка незнайомому. Попри його жорстокі слова, він усе-таки подобався їй отакий — гордий та запальний. Серед парубків у селі не було ні одного такого, хоч убиралися вони краще.

— А якби тобі хто допік, ти боронилася б чи ні? — відповів юнак її ж власними словами.— Але навіщо я це тобі кажу? — Він махнув рукою. — Можна заглянути до хижки коли вже я заблукав сюди?

— Там ніхто не живе, — одказала Лідка.

Не дожидаючи дальших пояснень, незнайомий зайшов до хатини й спинився біля порога. Лідушка стояла позад нього в сінях, коло, відчинених дверей.

Здавалося, хата дуже зацікавила юнака.

Та зненацька він обернувся й вибіг надвір, мовби не бачачи дівчини біля дверей. Майнув у неї перед очима, а коли вона отямилась і вискочила за ним, він уже швидко йшов лужком до річки, несучи під пахвою її цимбали. Лідушка спинилася, злякана й здивована, потім кинулась навздогін, кричачи:

— Стривай! Цимбали!

Біля густих кущів на березі хлопець став, підняв цимбали високо над головою і гукнув:

— Це мої! Мої!..

І зник у зарості. Лідушка, добігши до вільшини, почула, як за кущами гучніше заплюскотіла й засичала вода, наче хтось брів річкою; та за густою зеленню вона не побачила хлопця. Він щез, як у воду впав. Злякана, спантеличена дівчина спробувала прогорнути густе галуззя, та марно. Вона стала, як статуя, і дивилась у бік річки, ніби сподівалася, що чужий хлопець іще вернеться й принесе її укохані цимбали.

І що воно за людина? Так гарно співав, так палко говорив... але ж ні, він і грав, наче якийсь баламут, і осміхався так непевно! Мабуть, добрий жевжик! Та Лідку брала не так злість, як жаль. «Любов ясна і ревна...» — ще озивалося у неї в голові, а він, бач, украв, заніс цимбали, що їх так любив дядечко Балтазар.