Читати книгу - "Перший спалах"

Йому раптом нестерпно захотілося додому. Просто ввірватися в кімнату і завалитися на ліжко, не скидаючи кросівок. І хай потім влетить від мами за те, що наслідив по всій квартирі, він усе одно буде щасливий. Бо це буде його дім, його ліжко, його кімната — усе таке до болю звичне і просте. Без слимаків-кровопивць і скажених блискавок, без танцюючих тіней і голодних вируючих хмар. Це буде його реальність. Нехай іноді занадто нудна і сіра, але принаймні стабільна і зрозуміла. Без всіляких дурних несподіванок. Без галюцинацій та іншої хворобливої маячні. Навіть, напевно, без кислуватого присмаку вина. Так, справді, він більше не вип’є жодної краплі...

Та ці породження уяви не стали дійсністю... Він продовжував самотою стояти на голій рівнині і спостерігати, як пульсує туман.

Усередині хмари щось відбувалося. Вона знову почала ворушитися і тремтіти. Раптом з одного боку з неї вистромилось велетенське чорне щупальце і потяглося вперед... А за ним друге, третє... Одне за одним, вони виповзали з її глибин і лізли кудись між валуни, подалі від цієї живої пітьми. Андрій побачив, як одне зі щупалець відірвалося від хмари і збіглося до купи, формуючи новий клубок туману. Ба ні, той клубок потім почав рости, роздуватися і перетворився на овал... Та на цьому метаморфози не закінчилися. Туман продовжував пульсувати і хвилюватися, змінюючи форму, аж поки із неї не викристалізувалося те, що до болю нагадувало людський силует.

Решту чорних щупалець теж відірвалися від «матінки» і розбрелись по полю, продовжуючи переродження. Одне із них повільно поповзло (пішло? полетіло?) до Андрія... Коли воно було вже десь на відстані витягнутої руки, над головою знову спалахнула блискавка, і побачене змусило Андрія затруситися від страху...

Постать справді була людська. Холодна і безтілесна, вона дивилась на Андрія безоднями порожніх очниць і беззвучно кричала голодною вирвою рота... Вона простягнула до нього руки, і у ніс раптом вдарив нестерпно сильний, огидний запах слизького намулу...

Та найгіршим було далеко не це. У рисах її чорного, тремтячого обличчя Андрій упізнав себе.

«Що ти таке?» — тільки устиг подумати, відчуваючи, як гойднулася під ногами земля. Запах намулу продовжував сильнішати, заповзаючи в розум разом зі шматками отруйного туману. Повітря кудись поділося, задушлива спека стиснула горло гарячими, сухими руками... Знову з’явилося нестерпне бажання пити. Він дивився на чорну постать і благав води, а вона шкірилась до нього кривою гримасою, простягаючи свої мертві, безтілесні руки...

— Води... Один ковточок...

— Буде тобі вода, — голос, схожий на шелест. Ні, це не слова породженого туманом... Це дзвінок із глибин свідомості...

— Буде.. — голос гучнішає.

— ...тільки скажи, що з тобою трапилось! Тобі погано?

Голос на мить замовкає. Андрій раптом усвідомлює, що голос цей — жіночий. Дивно як для його свідомості... М’який і лагідний і до болю знайомий. Невже вона так часто з ним розмовляє? Чому ж він переконаний, що сьогодні це сталося вперше?

Десь далеко на задньому плані грає музика. Свідомість вирішила його заколисати?

Чорна постать із туману кладе руки йому на плечі і присідає поруч.

— Сонце, ти мене трохи налякав...

Сонце? Що за телячі ніжності в цієї незрозумілої істоти? Невже плетиво дурнуватих людських стосунків докотилося вже й до пекла?

Потвора нахиляється й видихає йому в обличчя млосну суміш цигаркового диму й аромату цитрусових. А тоді легенько торкається лоба гарячими, вологими губами.

А він-то думав, вони безтілесні...

— Андрійчику, будь ласка, розплющ очі, — у знайомому голосі з’являються розпачливі нотки. Із клубка туману відривається ще одна постать, підходить до них і сідає поруч.

— Отямся, старий, — озивається вона злегка хриплуватим басом Сашка.

Сашка? Маркевича?

— У нього температура, — озивається свідомість. Чому вона обрала собі голос Марти?

Марти?

— Марта? Сашко? Ви? — він розплющує очі і пильно вдивляється в темряву.

— А хто ж іще? — сміється одна з постатей. Андрій не бачить її обличчя, бо перед очима кружляють якісь кольорові світляні плями.

— Гроза вже закінчилась? А туман? Він розсіявся?

— Який туман? Ти про що? — голос Сашка наповнюється нотками здивування.

Андрій збентежено прикушує губу. До нього нарешті доходить, що ляпнув дурницю.

— Чого ти дивуєшся, в нього жар, — каже Марта Сашкові, тулячи долоню до спітнілого Андрієвого лоба. У неї ніжні пальці, такі приємні на дотик. Від Марти віє прохолодою і спокоєм.

— Не було ніякої грози, просто хтось неподалік запускав феєрверки, — шепоче вона, повертаючись до Андрія. — Тобі вже краще?

— Так... Я забагато випив, — хрипло витиснув з себе Андрій, відчуваючи, як нестерпно палає горло.