Читати книгу - "Тут баба ворожила (2006)"

— А от цього ми не робитимемо, — твердо відказав майор. — Не маємо права, оскільки він не є підозрюваним. І ще одне запитання до вас. Якби не медичне свідоцтво пана Картамиша, ви б впевнено підтвердили свої свідчення?

— Так, — посміхнувся Козлов. — Я маю надзвичайну пам’ять на обличчя. Я завжди запам’ятовую своїх клієнтів. Ну, знаєте, ім’я, по батькові, вид замовлення — візитівки чи календар, чи щось інше, коли приходив востаннє. Клієнтам подобається, коли їх пам’ятають.

Майор вирішив підсолодити пілюлю.

— Такий свідок, як ви, — просто скарб неоціненний. Особливо на суді. Звичайні свідки, як правило, плутаються. Бурмотять щось невизначене. «Так, це була молода жінка, тобто не дуже молода, але не стара. На ній був світлий плащ, тобто темний, волосся довге чи не дуже, а ніс кирпатий, тобто з горбиком».

Потішений Козлов засміявся:

— Справді, від таких свідчень небагато користі.

— Повторюю, такий свідок, як ви, — справжній скарб.

Козлов аж засяяв від задоволення:

— Я ж кажу, що маю виняткову пам’ять на обличчя. Це у мене від природи. А ще я розвивав цю здатність. Може, мені слід було стати приватним детективом?

— Ніколи не був приватним детективом, — знову засміявся Дементій, — але хочу вам сказати, що, очевидно, їхня робота не така романтична, як комусь здається на перший погляд. Вони не завжди ефектно ганяються за злочинцями. Здебільшого це рутинна щоденна праця.

Але Козлов наполягав на своєму.

— Звісно, вам краще знати, — сказав він, — проте багато людей у цьому таки знаходять своєрідну романтику. Просто ви вже звикли до своєї романтичної професії.

— А ви, — не залишився у боргу Дементій, — надивилися детективів.

За тим він розпрощався і пішов. Враження від розмови з Козловим у нього залишилося подвійне і непевне.

А тим часом Авенір Дейкало тинявся по квартирі, нишпорив у старих газетах і журналах, перекладав книжки, ввімкнув і вимкнув комп’ютер, спробував приготувати вечерю, — та все валилося у нього з рук. Новини його не цікавили, їсти не хотілося. Словом, журналіст не знаходив собі місця. Його мучили сумніви. Не знаючи про те, що майор Дементій все-таки вирішив розібратися з його, як він казав, «витворами бурхливої уяви», Авенір сумував і злився на майора і на Іринку, які не повірили йому і не захотіли допомогти.

Авеніру почало здаватися, що й насправді він — дурний і впертий віслюк, який діє усупереч здоровому глузду. Він вирішив більше не думати про цю справу. Але все одно подумки повертався до розмови з паном Картамишем і згадував його слова: «Треба зайнятися цим серйозно і негайно».

Непогана порада, але що саме він, Авенір, має робити? «Ви маєте друга, який може вам допомогти?» Авенір попрохав Іринку допомогти, але вона лише поглузувала з нього. Він просив Дементія, але той підняв його на кпини.

Тут Дейкалу дещо спало на думку, і він почимчикував до телефону.

Він набрав номер Наталі Паняєвої.

— Привіт, це Авенір.

— Впізнаю, — не дуже привітно відповіла Наталя. Очевидно, він знову відірвав її від роботи.

— Ти вже даруй мені, — лагідно промовив Авенір, — але скажи, будь ласка, чи не призначена у тебе зустріч із Русею?

— З якою Русею? — мабуть, Наталя досі перебувала серед своїх героїв, а там жодної Русі не було.

— З тою, з якою я познайомився у Надії Борисівни. Ти ж її знаєш.

— Знаю, — неохоче відповіла Наталя, — але я зараз пишу і ні з ким не зустрічаюся.

— А телефона її ти не маєш? — з надією спитав Дейкало.

— Не маю, на жаль, — Авенір зрозумів, що письменниця хоче позбутися його якомога швидше. — Та ти потелефонуй Надії Борисівні. Вона точно має.

— Мені незручно, — сором’язливо зізнався Авенір.

— Чого б то раптом? — щиро здивувалася Наталя. — Це ж дуже просто. Скажи, що загубив її номер, а мусиш віддати книжку. Або що позичав у неї гроші, і тепер вона чекає на борг. Або що хочеш запропонувати їй роботу. Ти що, сам не можеш придумати?

— Гаразд, — погодився Авенір, — щось вигадаю.

За хвилину він уже набирав номер Надії Борисівни. Вона охоче погодилася дати йому Русин телефон.

— Ви записуєте? Чотириста шістдесят вісім — двадцять вісім — дев’яносто один.

— А як її звуть? Тобто, як її повне ім’я та прізвище?

— Руслана Микитась. А що?

— Ні, нічого. Дякую, Надіє Борисівно.

Авенір поклав слухавку.

Авенір запросив Русю до «Світлиці» на Андріївському узвозі. Під млинці з ромом, думав він, легше буде розповісти про свої неймовірні здогади.

Руся охоче погодилася зустрітися з Дейкалом. Вона сказала, що живе неподалік, тому швидко прийде, ось тільки перевдягнеться.

І справді, вона прийшла дуже швидко, поривчасто ступила до маленького залу і зупинилася, стискаючи у руках парасольку. Потім відшукала очима Авеніра і підійшла до його