Читати книгу - "Гілея"

Молодий майор увімкнув патефона, і кімнату заповнила музика. Генерал встав з-за столу, поклонився Марті й запросив її до танцю. Парамон не відривався від тушонки, а тому тільки інколи бачив, як повз нього легко ступали блискучі черевики Чоботаря і старі поруділі туфлі Марти... Жаль, що в неї не блискучі...

— Тепер нашу, Лідо, — сказав генерал. — Став, Сергію, «Бризки шампанського»!

«Бризки» сподобалися Парамону. Так і кортіло самому притулитися до когось і човгати по гладенькій вишневій підлозі. Генерал ніжно вів свою дружину, і обличчя у них були трохи сумні... Щось, видно, згадали обоє... А майор сяє, наче нова копійка, і тулиться до Марти. От ловкий! А Запорожний чогось сумує. Знаємо чого...

Легко в Парамона на душі... Такі хороші люди... Сидить Парамон з генералом за одним столом у світлій хаті, а не на тому проклятому Овечому хуторі... Спасибі ж генералові і його жінці, що так привітали Парамона Чарія. Нещасливого і самотнього. Ніжність наповнює серце Парамона, і він наливає чарки. Не собі одному, а всім, потім ця ніжність підводить його з-за столу, і Парамон висловлює її вголос:

— Люб’язна господине і дорогий товаришу генерал! — Дуже приємно Парамонові, що всі присутні перестали танцювати і взяли чарки. — Я хотів би випити за ваше благополучне здоров’я і... — У Парамона пропали всі слова. Жодного не було в захмелілій від почуттів і чарки голові. Парамон розкрив рота, не знаючи, що зірветься з уст. Усі терпляче чекали. І тоді у пам’яті Парамона спливло давнє-давнє, чуте з колиски, і він закінчив: — Дай боже!

— Дай боже, — як і Парамонів батько, повторив генерал, цокаючись з Чарієм.

— За ваше здоров’я, за ваше щастя, — посміхнулася, як сонечко, господиня.

— Служу Радянському Союзу! — запевнив господиню Парамон і поцілував їй руку.

Гості зааплодували Парамону. А він, махнувши рукою на свою нещасну долю, уже був поза хмарами. Летів над степом, сильний, молодий і красивий. Пролетів над Овечим хутором, над хатою Марти, Марини... і, знову опинившись у генеральській хаті, запросив до танцю господиню:

— Дозвольте запросити вас, Лідіє...

— Миколаївно, — підказала господиня.

— Миколаївно, до танцю, — Парамон теж клацнув, як майор перед Мартою, підборами і поклав важку чорну руку на голубе плаття господині.

— Ходімо покуримо, Іване, — запросив Чоботар Запорожного до другої кімнати.

Сергій теж було ступив крок, але генерал його не кликав. Якщо начальство не кличе — сиди. І Сергій знову сів поруч Марти. Льонька уважно розглядав альбоми, що лежали на низенькому столику, Лідія Миколаївна з Парамоном після танцю сиділа на дивані і про щось тихо говорили. Сергій, доправляючи скатерку, ніби ненароком доторкнувся до Мартиної руки. Потім повільно почав перебирати її довгі, тонкі пальці. Дівчина не висмикнула їх, тільки опустила очі, прикривши їхню тривогу чорними віями.

— Я весь час думаю про тебе, Марто, — тихо сказав Сергій. — Ти мені дуже подобаєшся...

— Ти так усім говориш? — Марта спробувала звільнити руку, але Сергій не випускав.

— Тут нікому говорити, — необачно відповів Сергій.

— На безриб’ї і рак риба? — Марта вирвала свою руку. — У цьому степу ви ладні перед кожною навколішках повзти. — Марта знала, що вона не «кожна», і не сумнівалася, що подобається Сергієві, але тут уже підсвідомо вступала в свою роль жінка, яка жадала освідчень, присягань, запевнень.

Її не можна просто взяти, поманити, її треба завоювати, відбити, пройти заради неї муки ревнощів, підозр, розлук, сумнівів. Цьому ніхто не вчить дівчат, це народжується разом з ними, а потім визріває, формуючи характер, вдачу, долю і життя. Не всім, звичайно, судиться пережити це велике таїнство і ні з чим не зрівнянні муки кохання, але кожна жінка народжує свою любов у недосяжних висотах людського духу, а потім уже проносить її як-може по землі...

Марта, як і кожна жінка, виявилося, була кокеткою і вміло користувалася цією зброєю. Холодний, байдужий погляд відкинув Сергія далеко від неї, і він одразу відчув, як почала рости поміж ними стіна. Сергій спробував подолати її жартами і дотепами, але марно: Марта уже замкнулася в своїй цитаделі й була неприступна. Хай не думає цей майор, що затьмарили її золоті погони і вона побіжить до нього на перший поклик.

— Ти не так мене зрозуміла, Марто, — спробував виправдатися Сергій.

— Я все розумію. — Марта підійшла до Льоні. — А де Максим, посоромився прийти?

— Пішов.

— Куди?

— Не знаю.

* * *

Уже далеко позаду залишилися вогні аеродрому, а Максим усе біг, немов хотів утекти від болю й образи, від власного безсилля. Його гнав сором, бо не зміг він захистити Марту, свою любов. Чому він не схопив у кузові лопату і не вдарив нею ненависного Парамона? Хай би судили тоді Максима. Він не плакав би на суді, а вислухав би вирок і сказав: «Я люблю Марту, і я її захистив». Хай би плакала Марта, дивлячись, як виводять його конвоїри...

Максим вибився з сил. Уже не біг, а ледь пересував ноги, налиті оловом ноги. Широко розкритим ротом хапав холодне степове повітря, як загнаний заєць. Справді, я нікчемний боягуз, думав Максим. Не треба було тікати, хай до нестями бив би його Парамон, хай би голосила над Максимом Марта, і він сказав би їй: «Я вмираю за тебе». І вмер би Максим. А ще краще було б померти удвох з Мартою. Як Бранка зі своїм коханим... Ні, Максим врятував би Марту, він знає, де б’ють степові джерела. Але Марта не Бранка. Їй байдуже, що Максим