Читати книгу - "Фатальна помилка"

Ранньої осені, коли надворі стояло «бабине літо» і ще не всі студенти поз’їжджалися на заняття, одного дня біля навчального корпусу самотньо стояв юнак і терпляче очікував на викладача, якого все не було. Раптом з будівлі на вулицю вийшло близько десятка студентів, а слідом за ними у дверях нарешті з’явився літній професор, одягнений у широку мантію з білим відкидним коміром — Гуго Гроцій. Парубок зірвався зі свого місця й підбіг до викладача.

— Добридень, пане вчителю! — привітався він. — Мені передали, що ви хотіли побачити мене.

— Авжеж, Юрію, це так і є. Мені дуже лестить ваш підвищений інтерес до мого предмета. Тож я хотів би обговорити з вами програму ваших занять.

— Я слухаю вас.

— Насамперед, пане Немиричу, я склав для вас список літератури, необхідної для якнайкращого засвоєння матеріалу. Ось, будь ласка! — і Гроцій простягнув юнакові кілька аркушів паперу.

— Дякую, пане вчителю. Я неодмінно проштудіюю усі ці книги, від першої до останньої.

— Більшість із цих книг можна знайти в бібліотеці, а от решту…

— Не переймайтеся, пане вчителю, неодмінно ознайомлюся з усією літературою, рекомендованою вами.

— Добре. І також не забудьте відвідати завтра лекцію.

— Обов’язково! До побачення, пане Гроцію…

— До зустрічі, пане Юрію.

Немирич щодуху прибіг до університетської бібліотеки, окрилений тим, що Гуго Гроцій взявся особисто обговорювати з ним програму занять.

Бібліотечна зала була щільно заставлена численними шафами, на яких нерівними рядами вишикувалися книжки. Юрій пройшовся уздовж рядів, розглядаючи корінці томів і читаючи назви. Як раптом, немовби з-під землі, перед юнаком вигулькнув бібліотекар і спитав чемно:

— Добридень! Вас щось цікавить, юначе?

— Добридень, пане… е-е-е…

— Мене звати Мозелем. Мозель Мейсон, університетський бібліотекар. Якщо у вас є якісь побажання, я вам радо допоможу. Не соромтеся, парубче, звертайтесь. Отже?..

— Дякую, пане Мейсоне, мені зараз ваша допомога і справді дуже потрібна, — почав Юрій непевно, потім простягнув бібліотекареві список книг за словами: — Оце я хотів би замовити…

Бібліотекар взяв список, підійшов до величезного вікна, де було краще видно, пробігся поглядом по паперових аркушах і мовив захоплено:

— Вітаю, вам дуже пощастило! Це почерк самого Гуго Гроція. Можете повірити, що далеко не всім студентам цей викладач складає власноруч список літератури… До того ж вам він склав чималенький — отже, вважає вас перспективним студентом. Пан Гроцій рідко помиляється…

Потім старий поринув з головою у вивчення записів, періодично киваючи. Іноді його очі спалахували, іншим разом він запитально позирав на Юрія.

— Що вас бентежить, пане Мейсоне? — поцікавився Немирич.

— Нічого. Просто список величезний. До того ж, на превеликий мій жаль, не всі книги в нас є… Багато чого треба буде шукати в букіністичних книгарнях міста. Але це не проблема — у мене багато знайомих букіністів.

— Дякую вам. А що із запропонованого можна взяти саме зараз?

— Зараз підберу вам декілька книг… Але доведеться трішечки почекати… У вас є час?

— О, так, я маю час.

— Тоді, пане…

— Юрій Немирич.

— Тоді, пане Юрію, розташовуйтеся о-о-он у тім кріслі й чекайте. Можете поки що почитати оце, — і старий простягнув юнакові невелику книжечку… Обкладинка її була затертою до нерозбірливості: либонь, книгу читали часто. З затертих слів вдалося розібрати одне-єдине: «Хроніки». Ну що ж…

Вмостившись у зручному затишному шкіряному кріслі, княжич заходився вивчати зачитану книженцію, яка розповідала про Вісімдесятилітню війну[10]. Саме коли він читав про один з найтрагічніших епізодів — облогу Лейдена, до бібліотеки зазирнув чоловік приблизно сорокарічного віку, приємної зовнішності, одягнений за останньою модою… який привітався польською!

— Добридень! — здивовано відповів Юрій. — А як ви здогадалися, що я вас зрозумію?

— Кшиштоф Арцишевський, — мовив він твердо, простягаючи юнакові руку. — А вас як звуть, дозвольте поцікавитися?

— Юрієм Немиричем мене звати.

— Аякже, чув, багато чув про вашого батька-суддю! Річ у тім, Юрію, що раніше я жив у Польщі, тепер от перебрався в Нідерланди і навчаюся в цьому славетному університеті… А що це ви читаєте, парубче?

Юрій продемонстрував затерту обкладинку новому знайомому.

— Так, я із цим знайомий, — пафосно відповів Кшиштоф.

— А чи правда, що жителі Лейдена витримали річну облогу міста?