Читати книгу - "Покоління джинс. Втекти з СРСР"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На відміну від Геги, Паату допитував досвідчений та відомий слідчий у літах, який хтозна вже вкотре записував абсолютно беззмістовні й дуже загальні відповіді.
Та того дня, коли у Паати раптово почались болі в животі, на допиті його зустрів зовсім інший, молодий слідчий, який, привітно посміхаючись, запропонував цигарку.
Паата мовчки підпалив цигарку й випустив хмарку диму. Тишу знову порушив слідчий:
— Ми з одного району.
— Я вас не пам’ятаю.
— Звідки ти можеш мене пам’ятати, ти і твій брат навчались у Москві, я ж закінчував у Владивостоці.
— Мабуть, у дитсадок разом ходили, — щиро посміхнувся Паата.
— Ми з одного району, можливо, дійсно ходили в один садок, точно пам’ятаю, що у моїй групі були якісь брати.
— Я не ходив до дитсадка, не любив суп з цибулею.
— А брат?
– І брат не ходив, він пюре не любив.
— Нещодавно я його бачив, але про пюре він нічого не казав.
— Часто бачиш мого брата?
— Коли хочу. Коли потрібно для справи.
— Як він?
— Нічого ніби, я теж за ним стежу — з одного району все-таки, ти ж розумієш.
— Він також у цій будівлі?
— Я ж сказав тобі — нормально він.
Насправді Паата точно не знав навіть місця свого перебування, правда, була у нього думка, що до суду він сидів у в’язниці КДБ, як інші політв’язні, а знаходилась вона у будівлі за старою поштою на проспекті Руставелі. Ззовні не було жодних ознак — комуністи влаштували камери не у самій будівлі, а у підземних лабіринтах.
Сусідня будівля пошти та телеграфу виходила прямо на Руставелі доглянутим фасадом, і завжди, коли Паата інколи проходив повз ту будівлю, він зупинявся біля стіни, на якій все ще було видно сліди від куль, незважаючи на те, що вже скільки років минуло з 9 березня 1956 року, коли тут розстріляли беззбройних грузинських студентів.
— Коли побачиш його? — спитав Паата слідчого, хоча на правдиву відповідь і не сподівався.
— Хочеш що-небудь передати?
— Передаси?
— Передам усе, що захочеш.
— Скажи, що я в порядку, більш нічого.
— Більш нічого?
— Нічого.
— Не соромся, якщо хочеш щось сказати, передам. Скажу все, що попросиш.
— Я ж сказав — більше нічого.
— Якщо захочеш що-небудь сказати чи попередити до суду — ти ж розумієш, про що я. Як земляк кажу тобі, брате.
— Передай те, що я сказав. Більше нічого.
— Я маю на увазі, щоб не вийшло так, що на суді один з вас казатиме одне, а інший — інше, це для вас краще, ти ж розумієш.
— Хто на суді скаже щось нового? Всі знають, що було, і нічого не сталося окрім того, що було.
— Всі так думали, та зараз виявилося, що вашим керівником був якийсь чернець…
— Який чернець?
— Отець Теодоре.
— Звідки ви таке взяли?
— Він сам зізнався.
— Після тортур?
— Не віриш? До того ж який сенс у тортурах — зараз скаже одне, а потім на суді інше, а нас таке аж ніяк не влаштовує.
— А як тоді він зізнався, якщо в літаку його не було і він нічого не знав?
– І ми з цього дивуємось, ще й як. А знаєш, ще з чого? Це так тобі кажу, між нами — як він лишився у монастирі, а вас відпустив на бійню.
— Він нічого не знав про літак.
— Бо ви йому не сказали.
— Навіть якби сказали, він був би проти.
— Хто знає, брате, зараз він говорить зовсім інші речі.
— Які речі?
— Що він був організатором. А хто візьме таке на себе просто так?
— Він бреше.
— Чому?
— Нас хоче врятувати.
— Отже, він дійсно був організатором.
— Той чернець не має жодного стосунку до нашої справи, і в літаку його взагалі не було.
— Він каже, що сам все спланував, але…
— Але що?
— Якщо хоча б один підтвердить це на суді…
— Ви такого не знайдете — той чернець взагалі був проти захоплення літака.
— Так він що, хіба нічого не знав? Тому я й кажу тобі, брате, — потрібна ваша допомога. Ми ж з одного району, я ж піду туди, у мене діти ростуть…
— Той чернець ніякого стосунку не має, я вам нічим не допоможу.
— Ти собі допоможи, брате, хто тебе просить нам допомагати.
— Я піду.
– Іди, брате, і подумай, я тут, і у всьому тобі допоможу, ми близькі, і це зобов’язує мене. Раптом знадобиться що-небудь — не соромся.
— Що мені може знадобитись?
— Хто знає, всі ми люди і якісь турботи, думки, біль — маєш тисячу речей, про які треба думати. Я так втомлююсь іноді, що якщо чим-небудь собі не допоможу, важко мені дуже, тут робота, там — сім’я, тисячі проблем і причин для хвилювання. Хтось може назвати мене наркоманом, але інколи без цього не виходить, брате.
— Мені нічого не потрібно.
— Знаю, брате, просто ваш лікар сказав, що у тебе якісь болі, то думав організувати для тебе щось на кшталт знеболювального.
— Мені нічого не потрібно.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покоління джинс. Втекти з СРСР», після закриття браузера.