Читати книгу - "Провина"

І мова яка правильна раптом стала.

— Ви мені вибачили?

Скільки ж на ній оцих капустяних листків навішано?

— Скажіть, що ви пробачили мою ганебну поведінку…

Господи, на кого ж вона схожа?!!

— Бачите, я стаю перед вами на коліна…

Вона гупнулася на килимок і склала рученята, як для молитви. Косички зворушливо обвисли.

Момент істини обірвався.

Марія уявила собі, який вигляд вони мають збоку, — і запобіжники акуратно стали назад на свої місця.

— Рекомендую зазирнути до вітальні: там багато кришталю, порцеляни, є де розвернутися.

П’ятнадцятилітнє ягня миттєво показало свої вовчі ікла:

— А я планувала до спальні…

І затряслася від сміху на килимку.

Агов, охоронці, де ви ходите, коли вас нема?

— Може, зайдеш? — запропонувала Марія відступаючи.

Панна здмухнула з чола косички, сіла на п’яти і глянула на неї з-під лоба.

— Ти мені все зіпсувала, уродка. Засохни, як цей букетик.

Марія подивилася на букет, а потім на панну, яка, блазнюючи, валялася перед нею на колінах.

— Ти навіть не уявляєш, як мені хочеться вперіщити тебе цим букетом межи очі…

Панна презирливо скривила ядучо-червоні, чітко окреслені чорним олівцем губи. Мабуть, уявляла.

— Але я не можу цього зробити. Спитай чому. Давай, запитай.

— …Ну?

Марія повільно усміхнулася, точніше — усмішка сама розтягнула її уста до вух.

— Поговоримо про це завтра. На добраніч.

І акуратно зачинила двері.

Коли в тебе просять допомоги на колінах, хай навіть блазнюючи, — важко відмовити.

Марія пройшлася від дверей до вікна.

Треба зіштовхнути цю панну з тонкого леза бритви, по якому вона зараз ходить, бо такий спосіб пересування — не найкращий.

Треба здерти з неї чорні окуляри й показати, що обіч леза не провалля, а висока м’яка трава, в яку можна падати і падати досхочу.

Треба тицьнути її носом у бінокль і сказати: дивись, які неосяжні горизонти на цій планеті, а ти бачиш перед собою лише вузький чорний тунель.

А для початку її треба заінтригувати.

…Марія повільно перетнула кімнату назад від вікна до дверей.

Вузьке лезо бритви вигиналося під її ходою, а праворуч і ліворуч чорніли провалля і щось не видно було високих м’яких трав, в які можна падати і падати досхочу, і горизонти чомусь не хотіли розширюватися за межі чорного вузького тунелю.

Тож нехай її ворогам поталанить більше. Хоч їм.

Її ворог із жалістю згадав про кав’ярню на Академічній, зітхнув і хитнув головою: не будемо прискорювати подій. Подивимося, подумаємо, обміркуємо.

Біда розляглася на спорожнілому килимку. Правильне вона все-таки вибрала місце. Тепле-е-еньке.

Нарешті остаточно розпакувавши і поскладавши свої домашні пожитки, Марія зачинила дзеркальну шафу й вирішила, що стільки дзеркал для одного дому вочевидь забагато. Одне вона вже розбила. Добре, що ніхто не помітив.

Марія ойкнула і прикрила долонею рот.

Вона забула винести сміття!

За частку секунди опинившись у передпокої, вона побачила, що сміття зникло. Постоявши, вона повільно пішла до себе.

Влад поставив відро на місце і, відкривши підвісну шафку, — просто задля цікавості, — ознайомився з масштабами завданого йому збитку.

Масштаби — чого гріха таїти — вражали.

З усього посуду, що надавався до биття, залишилось одне-єдине горнятко. Підозрюючи, що без закону Мерфі тут не обійшлося, Влад узяв його до рук — і невесело всміхнувся: так і є.

Коли у вас перебили весь посуд, окрім одного горнятка, придивіться до нього уважніше: воно обов’язково виявиться надщербленим, тріснутим і без ручки…

Він дивився на нього і дивився, аж поки воно не вислизнула з рук, і не розкололося в мийці навпіл.

Чорне горнятко з червоними полуницями.

Нудьга знайомо обняла за плечі, нагадуючи про тягар, який не можна скинути порухом рамена.

Зоряна Короленко носила лише чорну білизну, а спальне ліжко застеляла червоним шовковим покривалом. А тепер її дочка одягається й малюється в червоно-чорні тони. Вдалася в матусю і тілом, і душею?

«Закони Менделя, щоб йому там викривило… його мандібулю».[7]

Влад затулив очі рукою. Ой, як смішно він напевно виглядав із цією… малолітньою на шиї, — дивно, що дружина не розсміялася, коли їх побачила.

Але дружин такі ситуації зазвичай не тішать.

А потім, потім що він робить? Лишає дитину у вітальні, хапає відро зі сміттям і прожогом кидається на вулицю, буцім то світа Божого не бачить через домашні обов’язки?

До речі, про обов’язки.

Влад відняв руку від очей.

Поглянемо з іншого боку. Хіба не повинна була його жінка приготувати йому вечерю, га? Отож бо.

Чоловік прийшов із роботи, — чи з бару, яка різниця? — змучений, згорьований, — коханка його виїхала світ за очі, хіба не горе? — а жінка на це що? Ні, щоб лагідно до столу запросити, сто грамів налити — дзуськи! Побила всі тарілки з горнятками — крім одного, але будемо вважати, що й це теж вона розбила, — поскидала все у відро і виставила до дверей, щоб ти, чоловіче, — змучений, згорьований, з висячою на шиї напівголою дочкою