Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

«У своїй формі вільні козаки стали дотримуватися традиції козацької старовини, що мала у XX столітті вигляд опереткової романтики: жупани, сірі та сині, стародавні криві шаблі, козацькі шапки зі «смушків» (овечі шкурки), чуби (оселедці) на виголених головах. Зізнаюся, мене не раз тягло запитати кого-небудь із них: “3 якого ви театру?”».

У першій половині грудня 1917-го на таємній зустрічі з французькими представниками військовий міністр УНР Симон Петлюра ще стверджував, що Українська республіка має 500-тисячну армію. Хоча міністр знав, що надійних вояків у республіці набереться не більше ніж 80 тисяч багнетів і шабель, розкиданих по всій Україні. Петлюра хотів подати справу французам так, що тільки на фронті Генеральний Секретаріат контролює до 220 тисяч солдатів, 150 тисяч — у тилових гарнізонах, 60 тисяч — вільних козаків по селах. Пізніше Петлюра розповість про міфічний мільйон українських багнетів, які «станули немов сніг у грудні 17-го».

Спочатку союзники з Антанти сприймали запевнення Петлюри, сподіваючись на те, що «небачене» українське військо зможе стримувати німців на Східному фронті. Цей фактор був головним для зовнішньої політики Франції та Англії в роки світової війни. Із втратою такого союзника, як Росія, Франція почала піклуватися про збереження України як свого військового союзника. Представники Антанти жадали, щоб Україна не входила ні в які перемовини з німецьким і австрійським командуванням, і пропонували за допомогою країн Антанти організувати українську армію для боротьби на німецькому фронті, серйозну фінансову та технічну підтримку.

11 грудня 1917-го між Англією та Францією було досягнуто таємної згоди з «російського питання». Результатом його було виділення «французької зони впливу». У цю зону потрапили Україна, Крим, Бессарабія. З цього часу і до листопада 1920 року Франція розраховувала на реалізацію своїх «особливих інтересів» у цьому регіоні. Французькі емісари в Україні тоді вважали Петлюру найбільш імовірним претендентом на керівництво країною, але і Скоропадський в той час був як «джокер у кишені». З генералом Скоропадським проводилися таємні зустрічі, на яких розглядалося становище в Україні і можливість силової зміни есерівського уряду в УНР.

Українські політики вважали, що Антанта допоможе направити проти більшовиків Чехословацький корпус, польські та сербські частини (до 70 тисяч багнетів), що базувалися в Україні. 13 грудня 1917-го командування чехословаків погодилося на те, щоби корпус «служив Україні», але тільки на німецькому фронті й за умов збереження «проантантівської» спрямованості у зовнішній політиці УНР.

Партія українських есерів, тоді ще найбільш впливова у Центральній Раді, у грудні 1917-го почала активно вимагати негайного миру з німецьким військовим блоком, соціалізації землі, конфіскації приватних капіталів… Лідер есерів В’ячеслав Голубович — голова української місії на переговорах з німцями у Брест-Литовську, повернувшись із Бреста, умовляв Центральну Раду піти на негайний мир. Частина політиків Центральної Ради вже схилялася до проголошення повної незалежності УНР як до «заходу змушеного», що здатна зупинити наступ більшовиків на Україну тільки одним ефектом «суверенітету». У той же час із проголошенням незалежності з’являлася надія розіграти карту «неучасті незалежної України у світовій війні», заявивши, що «незалежна Україна війни у 1914 році не починала і тому не буде її продовжувати».

Представники Антанти, інформовані про можливий поворот подій щодо підписання Україною сепаратного миру, не на жарт захвилювалися. Комісар уряду Франції вУНР генерал Табуї на зустрічі 22 грудня 1917-го з прем’єром УНР Винниченком застеріг український уряд від такого кроку. Від імені Франції він запропонував позику Україні на суму до 800 мільйонів золотих рублів. У відповідь Винниченко надіслав представникам країн Антанти ноту, в якій пропонував загальний мир, сподіваючись у такий спосіб виправдатися перед союзниками за переговори з німцями у Бресті.

18 грудня 1917 року Скоропадський знову виїхав на внутрішній фронт: Шепетівка — Козятин — Вапнярка. Він носився в ешелоні залізничними шляхами і керував роззброєнням напливаючих з фронту збільшовичених частин. Завітав генерал і до Бердичева, до штабу головнокомандуючого Південно-Західним фронтом генерала Стогова, та до Києва — до військового міністерства.

У Києві Скоропадський довідався, що 18 грудня Петлюру було відправлено у відставку з поста військового секретаря-міністра та виведено зі складу Генерального Секретаріату, що місце його успадкував етнічний німець Микола Порш, якого багато хто з генералів вважав лівим, соціалістом, майже більшовиком (раніше М. Порш — міністр праці в уряді УНР).

Новий військовий міністр уже в перші тижні свого керівництва показав цілковиту розгубленість і нездатність у керуванні військом. У першій його доповіді відчувалася паніка: «…армії в нас немає… вона розвалюється та поспішає додому!» За два наступні тижні Порш не видав необхідних наказів щодо оборони території України. Йому бракувало твердої волі, рішучості, елементарних військових знань і досвіду… не був він ознайомлений і з ситуацією у провінції… не знав про дійсну надійність того чи іншого полку армії УНР. 23 грудня 1917-го військовий міністр Порш заявляв, що не треба вступати ні в які переговори з ленінським РНК, тому що «…із Західного фронту рухається добре збита українська армія у 100 тисяч…» Це був міф, тому що ніякої української армії на Західному фронті ніколи не було. Солдати розбігалися по хатах, а надійні українські частини миттєво припиняли своє існування після переїзду із фронту до Центральної України.

Головною турботою Порша на посаді військового міністра стала несвоєчасна організація нової армії УНР на добровільній, платній основі. Він вважав, що для цього досить вивести штаби із фронту та зберегти їх як «командний кадр нової армії», і вже через два місяці на основі цих штабів можливо сформувати дієздатну українську армію у 100 тисяч бійців. Але до штурму Києва більшовицькою армією залишалося три тижні…

Відставка Петлюри та призначення військовим міністром Миколи Порша викликали роздратування Скоропадського. Обурило його й призначення головнокомандуючим військовими силами в Україні полковника Юрія Капкана. Скоропадський писав: «…на цей пост був намічений генерал Кирей, талановитий гарматний інспектор 6-го корпусу, видатний бойовий генерал, молодший від мене рангом та за командуванням великими частинами. Але Капкан… з цим призначенням я примиритись не міг, з причин і службового і особистого характеру… Мої враження від Києва в цей приїзд загалом зводилися до того, що Центральна Рада не довіряє людям із вищого командного складу і розраховує спертися виключно на роботу