Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

них. Яка я щаслива, що Максим: знайшов собі таких друзів. Точніше, не він їх знайшов, а вони його знайшли. І якось так все це просто й природно сталося, якось так швидко і непомітно всі вони стали надзвичайно близькими й дорогими для мене і особливо для Максима, що я тобі й пояснити не можу. Сьогоднішній мій лист буде трохи сумбурний, безтолковий, але, повір, для цього є серйозні підстави. Дуже вже я перехвилювалася сьогодні. Приходжу увечері додому з роботи, Максима нема, а на столі записка: «Мамо! Не хвилюйся, я з хлопцями і полковником Іваном Івановичем Швецовим поїхав на футбол. Буду після восьмої години. Дуже тебе прошу ще і ще — не хвилюйся! Все буде гаразд! Цілую. Максим». У мене руки затремтіли і ноги підігнулися. Щастя, що поруч стояв стілець, а то, мабуть, я сіла б прямо на підлогу. Правда, те, що Максим тепер виїздить на своєму кріслі у двір, коли хоче, і без моєї чи чиєї б то не було допомоги, стало останнім часом для мене звичним. Це — винахід Максимового товариша і однокласника, Вадика Іванова. Він живе в нашому будинку, в чотирнадцятій квартирі. Я тобі, здається, вже писала, що він придумав і з допомогою ще одного доброго сусіда, Валерія Петровича Сахненка, здійснив. Власне, робив усе Валерій Петрович, а Вадик йому допомагав і керував ним. Цей симпатичний хлопець, Сахненко, почував себе страшенно ніяково в товаристві Максима і Вадика, бо не знав, як я поставлюся до їхньої затії. Не знаю, може б, інша мама на моєму місці і не зважилась на це, але я… Ми всі троє, і ти, і я, і наш Максим, якісь несамовиті і кожну авантюру зустрічаємо з розкритими обіймами. Хоча тепер назвати авантюрою те, що придумав Вадик, язик не повернеться. Він сконструював ліфт-підйомник, з допомогою якого Максим може сам себе, не встаючи з крісла (і разом з кріслом!), підняти вище поренчат лоджії і опустити крісло, сидячи в ньому, на землю, прямо у двір. Тобі може навіть уявити важко цей пристрій, але він наскільки примітивний, настільки ж геніальний. В дах нашої лоджії з дозволу (і коли хочеш знати, за активною участю!) нашого сусіди, що живе над нами, полковника у відставці Швецова, Валерій Петрович вбив два гаки. На них і монтується вся система. Основу її складають старі велосипедні передачі, кілька блоків котушок і тросиків із спеціальною корбою, яку треба крутити, коли крісло «фіксоване», як каже Вадик, іншими гаками. Велосипедна передача тягне за собою металеві тросики, що намотуються, і крісло піднімається до рівня поренчат. Потім Максим, гойднувши крісло всім тілом вперед, швидко починає крутити корбу в протилежному напрямку, і за лічені секунди крісло з ним опускається на землю у дворі. Коли я вперше побачила цей «ліфт-підйомник» в дії, серце моє обірвалося, і я гірко розкаялася втому, що дозволила втягти себе в цю авантюру. Певна, що всі сусіди вважали мене або божевільною, або найбезсердечнішою і найбезпечнішою мамою у світі. Справді, що було б, якби зіскочив якийсь трибок чи обірвався якийсь тросик? Крісло з Максимом полетіло б донизу, а йому ще тільки бракувало розбити голову чи зламати руку або ногу. Ні, ні, справжня, «нормальна» мама на це б ніколи на згодилася. Правда, поруч стояв Вадик і чесно дивився мені у вічі: «Тьотю Валю… (Він єдиний каже мені не «Валентино Сергіївно», а по-домашньому, простіше — «тьотю Валю», і це мені дуже подобається)… тьотю Валю, невже ви думаєте, що я дозволив би Максимові спуститися першим, не випробувавши свою конструкцію?» І Валерій Сахненко теж був з ними обома, з Максимом і Вадиком, у змові. Я й кліпнути не встигла, як Вадим і Валерій Петрович допомогли Максимові пересісти на стілець, Вадим швидко вмостився на кріслі, накинув на бильця гаки і блискавично запрацював корбою… Крісло почало підніматися вгору, порівнялося з поренчатами, потім гойднулося, і Вадим разом з кріслом поїхав донизу. Тільки-но крісло торкнулося колесами землі, як він почав крутити корбу у зворотному напрямку, піднявся разом з кріслом до рівня поренчат, гойднувся назад і м'яко опустився у лоджію. Потім ще раз і ще. У мене кожного разу завмирало і обривалося серце, бо не вистачало ще, щоб через мою нерозсудливість скалічилась чужа дитина! Слідом за Вадиком цей експеримент з «м'якою посадкою» повторив і Валерій Петрович, щоб переконати мене в тому, що вся ця система може витримати навіть вагу дорослої людини. І поки спускалися і піднімалися Вадик і Сахненко, Максим аж совався від нетерпіння, так йому хотілося самому все це проробити. Я зважилася дозволити й йому, хоча він вже й не чекав мого. дозволу, поспіхом вмощувався в кріслі і крутив корбу. Для цього треба мати силу в руках, але ти ж знаєш, Максимові її не позичати. З тих пір він легко спускався у двір «погуляти» і, навіть сидячи в своєму кріслі, пробував грати у бадмінтон з Іржиком. (Я вже писала тобі про цю дівчинку — незмінну учасницю всіх хлоп'ячих витівок у дворі.) Ще довго, кожного дня, коли я була на роботі, мені раптом ставало страшно, мені здавалося, що з Максимом щось сталося, що він стрімголов разом із своїм кріслом полетів донизу. Я кожного разу, як тільки випадала вільна хвилина, дзвонила по телефону додому, але це мало що давало. Ніхто не брав трубки. Тоді одного разу я зважилася і подзвонила сусідам, на квартиру полковника Швецова. Трубку взяла дружина полковника, Тамара Гордіївна, дуже симпатична й душевна жінка. Вона сказала мені, що Максим гуляє в дворі, їй його добре видно з їхньої лоджії. При тому вона сказала, щоб я не соромилась і дзвонила кожного разу, коли маю що передати Максимові, вона йому гукне у двір, перекаже моє прохання. Часом мені смішно стає з самої себе, коли я починаю дивуватися, — скільки на світі хороших, душевних людей! Чому, справді, тут дивуватися? Що за «Америку» я відкриваю?! Давно доведено і доведено не мною, що хороших людей на світі переважна більшість. Я рідко дозволяла собі турбувати Тамару Гордіївну, до того ж часто трубку брав сам полковник, і тоді мені зовсім ставало ніяково. Справді, незручно турбувати літню, заслужену людину, героя війни, турбувати тільки тому, що тринадцятирічний хлопчисько десь завіявся із своїми товаришами. Але ти вловлюєш ці слова: «наш Максим десь завіявся із своїми товаришами»? Наш хлопчик, який понад рік прикутий як не до ліжка, то до свого крісла на колесах,