Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

Прямуючи за нею, бо дівчина звернула з вулички на піщаний берег, сподіваючись за пляжем вийти до іншої освітленої ліхтарями вулиці, Педро підійшов до стовпів з ліхтарями. Негритянка лише тоді помітила, що відстань між нею і Педро чимдалі скорочується, і припустила бігом. Педро зрозумів, що коли вона проскочить до старих складів, то в тих лабіринтах вона швидше втече від нього. Добре знаючи тут кожен метр, Педро погнався навперейми. Повну тишу на піщаному пляжі зараз порушували тільки відлуння кроків дівчини. Педро все більше наближався до неї. Він біг значно швидше, ніж негритянка. А вона замість того, щоб пірнути в лабіринти старих складів, бігла тільки пляжем. Педро сміявся, усмішка широко відкривала його білі зуби. Він був дуже схожий на звіра, що ось-ось схопить у пустелі свого здобич.

Коли він уже зовсім наблизився до негритянки й підняв руку, щоб торкнутися її плеча, дівчина побігла ще швидше. Педро Куля гнався далі і незабаром наздогнав дівчину. Зупиняючи її на бігу, він спіткнувся сам, і вони обоє покотилися на пісок. Педро зірвався на ноги і вмить був біля дівчини, простягнувся поруч неї, притримуючи її.

— Ну, красунечко, ну, золотко моє! Все одно я з тобою!

На обличчі негритяночки був жах. Але коли вона помітила, що її переслідувачеві не більше ніж п'ятнадцять-шістнадцять років, вона трохи ожила і спитала його з ненавистю:

— Що тобі треба?

— Не будь такою впертою, смаглявко. Давай трішки побазікаємо…

Він схопив її за руку і повалив на пісок. Її пойняв страх, безтямний страх. Вона поверталась від бабусі додому, де чекали на неї мама і сестри. Чому вона вийшла так пізно, чому пішла на ризик, перебігаючи берегом? Хіба ж вона не знала, що піщаний пляж — місце кохання для всіх хуліганів, усіх злодіїв, усіх моряків, усіх капітанів піску, усіх, хто не може оплатити собі жінки та кого, однак, змагає тілесна спрага у святому місті Баїя? Їй щойно сповнилося п'ятнадцять років. Педро Куля теж мав п'ятнадцять років, але він уже давно знав не тільки піщаний пляж і його таємниці, але й таємниці кохання жінки. Тому що чоловіки проникають у ці таємниці раніше за жінок, а капітани піску пізнають їх значно раніше за будь-якого чоловіка.

Педро Куля провів рукою по кучерявій голівці негритяночки:

— Ти просто чудова, смаглявко! Зробимо з тобою гарненького синочка.

Вона відштовхнула його:

— Облиш мене. Облиш мене, проклятий!

Вона озиралась довкола, намагаючись побачити кого-небудь поблизу, щоб покликати на допомогу, щоб урятувати свою дівочу честь, яка була для неї тепер уже великою цінністю. Але ж і вночі на піщаному березі порту Баїя важко було когось побачити. Усвідомлення небезпеки, що чигала на неї, надало їй нових сил. Вона нагнулась і вкусила Педро за руку. Той зойкнув, відсмикнув руку, дівчина вирвалась, скочила на ноги й побігла. Але він швидко знову піймав її, і тепер бажання перемішалось у нього із злістю.

— Годі кривлятися! — і намагався звалити її на пісок знов.

— Облиш мене, проклятущий! Кажу тобі, облиш мене!

Педро не відповідав. Він знав інших, що теж пручалися. А вона вперто опиралася, лаялась, билась і кусалась, била своїми слабими рученятами його в груди.

— Чого ти випендрюєшся, пташко! Ти що, думаєш, я тебе відпущу отак, без нічого? Твій хлопець нічого не знатиме, ніхто нічого не знатиме…

— Облиш мене, проклятий… Облиш мене, проклятий… Облиш мене, я ж дівчина. Ти ж не любиш мене, не чини мені зла. Потім ти собі зустрінеш іншу. Я невинна, а ти мені хочеш зробити таке зло.

Її очі сповнились сльозами, вона плакала зі страху.

— Ти дівчина, це правда?

— Клянусь усіма святими, господом богом нашим і пречистою дівою, — і вона перехрестилася тремтячими пальцями.

— Ти правду кажеш? — запитав Педро.

— Клянуся, що так. Дай мені спокій, мене ось мама вдома чекає.

Вона плакала, і Педро Кулю охопив сумнів, але бажання в ньому все ще палало. Він нахилився до самого вуха негритянки і легенько поцілував.

— Ні. Ні.

— Та не бійся, я відпущу тебе дівчиною.

— Ні, ні, я боюся…

Дівчина голосно плакала, підносячи до неба руки, була мов божевільна, весь її захист були крики, її сльози. Але для Педро головним її захистом були очі, сповнені жаху, очі слабкої тварини, у котрої немає більше сил для опору.

— А якщо я тебе облишу, ти прийдеш сюди завтра?

— Прийду, так.

— Тоді я відпущу тебе зараз.

Вона лише головою хитнула у відповідь. Її очі були, як у причинної, в цю мить вона почувала тільки страх і бажання втекти.

— Гаразд, можеш іти. Але якщо завтра ти не повернешся… Я колись тебе спіймаю і покажу тобі, яка з тебе належить за це відплата…

Вона пішла, нічого не відповівши. Хлопець ішов поруч з нею.

— Я проведу тебе.

Дівчина плакала. Він хотів узяти її під руку, але вона відсахнулась від нього. Він спробував ще раз, але вона знову відсмикнула руку.