Читати книгу - "К7"

Гаська заплескала в долоні.

— Оце буде несподіванка для дядька! — защебетала. — Ото здивується і зрадіє!

Ми перекусили дещо, щоб підкріпитися, і пождали, поки Земля величезною кулею не закрила нам частину неба.

Семен подався до навігаційної кабінки.

— Увага! Будемо причалювати!

Він обнизив лет нашого космічного корабля, і за хвилину ми торкнули поверхні Місяця. Торкнули нечутно, промчали кількасот метрів і зупинилися. Але що це? Це не пісок, а незвичайно тонкий пил вкривав поверхню Місяця. Під натиском нашого корабля він піднявся великою хмарою, а ми вглибилися по самі вікна. Не встигли ще отямитися з дива, як пил почав скоро осідати, і довкілля прочистилося. Рівночасно з гір почала сходити темінь.

— Це космічний пил вкриває поверхню Місяця! — пояснив на запит Гаськи Семен. — Мільйони років спадає він на Місяць, і ніхто не знає, як глибоко він покрив нерівності цієї долини. Я увімкнув К7, інакше ми запалися б у нього. Треба взяти з собою пробу цього пилу.

Ми неймовірно легко порушалися в нутрі корабля. Це тому, що притягання Місяця набагато разів менше, як Землі, тож і вага нашого тіла була менша. При цьому м’язи ніг мали ту саму звичну напругу. У висліді треба було обережно і легким тільки зусиллям робити кроки, інакше кожний рух ноги посував нас на кілька метрів. Це було смішне видовище, і Гаська заходилася від реготу.

Тим часом Семен приготовив прилад, кермуючи яким з нутра корабля, виловив у приготований посуд невелику кількість місячного чи космічного пилу. При цій нагоді він запустив дротяну зонду вниз. Зонда була недовга, може на 4–5 метрів, але твердої поверхні Місяця не досягнула.

— Скільки мільйонів років спадає цей пил, щоб покрити такою глибокою верствою наш Місяць?

На чорне небо викотилася Земля, освітлена Сонцем. Зате ми поринали в темінь.

Я сів біля електронного радіонадавача і почав викликати дядька. За хвилину ми дістали відповідь, і на екрані появилася в чіткому образі його постать.

Ми всі закричали, загаласували до дядька.

— Ми на Місяці! — кричала Гаська і плескала в долоні.

— Спокій! — почули ми голос дядька і вмовкли. — Чому не провірюєте радаром довкілля? Як будете й надалі так поводитися, попадете в халепу. За вами женеться автоматична ракета великої потуги. Її випустили в погоню. Завдання її — знищити вас потужним вибуховим матеріалом. Поза тим за нами стежать, і я тільки випадково вловив ваш клич.

В апараті щось зашаруділо, і дядько промовив:

— Включилися. Наступний раз говоріть кодом, а тепер кінець, до побачення!

Дядько виключив розмову.

— Ой, погано! — зажурилася Гаська. — Дядька відкрили!

— Дядько дасть собі раду, його вже, певно, нема в приміщенні! — заговорив Семен. — Але з нами гірше! Включити радар!

Ледве радар почав діяти, зразу ми завважили на екрані малий предмет, що наближався з шаленою скорістю до поверхні Місяця. Малий на екрані, але насправді була це потужна ракета, яка загрожувала нам смертю.

— Не можемо тут залишатися! — заговорив Семен і побіг у навігаційну кабіну.

— Всюди темно, ніхто нас не завважить! — кинула Гаська, але її слова були навіть для неї самої непереконливі.

— Це не має значення для ракети. Вона діє так само вдень, як і вночі! — коротко відповів я, не маючи охоти пояснювати справу обширніше.

Ми підійшли до Семена.

Наш космічний корабель рушив з місця і поволі посувався на висоті кількох метрів над поверхнею Місяця.

— Мусимо дістатися в гори, і там прилипнути до якоїсь більшої скелі. Інакше ракета без труду знайде нас!

Ми мовчали, уважно споглядаючи на довкілля, яке у слабкому світлі Землі зарисовувалося перед нами.

— Ось гори і скелі! — сказав Семен.

Я знав, як важко доведеться йому маневрувати, щоб зникнути з електронних очей ракети. До нас наблизилися велетенські кам’яні масиви, пошарпані у гострі скелі і незглибні провалля. Семен вказав рукою велику розколину:

— Тут засядемо!

Наш корабель присунувся до скелі і почав обережно обсуватися вниз. Ми зупинилися тепер цілком навскоси, але зате безпечніше прилипли до скелі.

— Може, тут нас ракета не завважить, — сказав я.

Семен наказав нам прив’язатися до фотелів, а сам перейшов до магазину, обережно ставлячи ноги то на підлогу, то на стіни, бо ж усе стояло скісно.

За хвилину він вийшов, тримаючи в руках дивний предмет, схожий на машинову пістолю.

— Це світляна пістоля! — пояснив нам. — Вона стріляє світляними набоями. А набої — це мікроскопічне пасмо сконцентрованого світла. Воно діє на дуже далекі віддалі, але ось тут близько не є небезпечним. Це тому, що ледве у віддалі п’ять тисяч кілометрів струм світла набирає потрібної концентрації. Тоді воно, натрапивши на якусь перешкоду, силою своєї енергії викликає температуру незвичайної висоти і цим спричинює розклад матерії, вибух атомових та інших речовин, одним словом, це зброя надзвичайна!

— Стрілятимеш з неї до ракети?

Семен кивнув головою і засів у фотелі, споглядаючи на чорне, зоряне небо.

Радар показував, що ракета вже недалеко. Незабаром вона наблизилася до Місяця і почала кружляти довкола нього.

— Шукає нас! — зашепотіла Гаська.

— Еге ж! — відповів Семен.

У повній мовчанці ми стежили на екрані за летом ракети. Вона окружила Місяць уже багато разів у різних напрямах, а тепер почала великими колами літати над тереном, в якому ми заховалися.

Стало ясно, що ми відкриті, і нам залишилося часу небагато.

— Вона шукає! — заговорив Семен. — І хоч ми прилипли майже до скелі, вона може відкрити нас.

— Яким способом? — спитала Гаська.

— Складовою частиною нашого космічного корабля є метал. А апарати ракети є наставлені на метал, тож тим самим і на нас!