Читати книгу - "Чорний лабіринт"

— Де це ти такого наслухався?

— Підожди, не сердься. Я правду кажу.

— А на біса мені така правда. Я своєю живу.

— Я почув її від людей.

— Люди можуть помилятися, якщо вони не сволота, звичайно. А тобі я дивуюсь. Ти ж знаєш, що ми не зрадники. І народ наш про це знає — він нас і судитиме. Не всі з нас герої, але і падлюк по пальцях перелічити можна.

Думки роїлися в голові, осідали на серце давнім, застарілим болем. «Якщо когось і вважають там, на Великій землі, зрадником, так це мене, Федора Крайніченка». В тридцять сьомому забрали батька. Старий комуніст, учасник арсенальського повстання. Він деякий час працював у Раднаркомі. Ворог народу. Тоді легко чіпляли ярлики. А батько був кристально чесною людиною. Попавши у полон, Федір навмисне змінив прізвище, назвався Краєвим, розуміючи, що коли фашисти довідаються про батька, то не залишать його, набридатимуть своїми підлими пропозиціями. Він не сказав про батька навіть близьким друзям. Федір добре знав магічну силу того ненависного слова «репресований». Воно відштовхувало друзів, прирікало на самотність, сіяло між людьми недовіру.

Андрій зайшов до барака, шкутильгаючи. Дерев'яні колодки натерли на ногах криваві пухирі. Хлопець зняв обувку і, відчуваючи босими ногами приємну прохолоду долівки, пішов у дальній куток барака, де були його пари.

Заклопотаний своїми думками, він звернув у прохід між нарами і раптом побачив чиюсь зітнуту кістляву спину, обтягнуту смугастою робою. Чоловік не то ховався, не то дослухався, витягнувши шию. З кутка долітали чиїсь приглушені голоси. Андрій нахилився і несподівано побачив бородатого. Солдат сидів на нарах і розмовляв із своїм знайомим.

— У, гад, підслуховуєш! — не тямлячи себе, Андрій щосили влупив кістлявого колодками межи плечі. Зачепився, втратив рівновагу і впав на нього зверху. Той перелякано скрикнув, вивернувся з-під Андрія, мов кіт, стрибнув на нари, перескочив відсік і понісся, гупаючи колодками, до виходу. Андрій схопився, хотів бігти навздогін, але чиясь рука зупинила його.

— Стій, хлопче, по табору бігати заборонено. Кулю спіймаєш. — Перед ним стояв високий гефтлінг. — Ти запам'ятав його обличчя? — запитав він, коли Андрій трохи отямився.

— Ні. Я бачив тільки його спину.

— Жаль, вислизнув, гад. І як ти його випустив, — з досади бородатий навіть сплюнув.

Андрій мовчав, винувато опустивши очі.

— Не лай його, Петре Родіоновичу, хлопець і так добре діло зробив. Тепер ця наволоч сюди не поткнеться. До ночі про нашу зустріч в гестапо не знатимуть. Так що в нас ще є час поговорити, — високий гефтлінг попрямував у куток.

— Ти, Андрію, посидь тут. Коли хто з'явиться поблизу, не свисти, не кашляй, встань і йди до нас. Зрозумів?

— Добре.

Андрій сів на нари. Скоро з кутка почувся тихий шепіт бородатого.

— Він хлопчина славний, тільки зелений ще… — розібрав Андрій.

Це, власне, стосувалося його. «А звідки мені бути спілим? — Хлопець облизав пересохлі губи. Всередині калаталася, трусилася кожна жилка. — І все-таки я дурень. Треба було трахнути по голові колодкою, та й по всьому». Андрій виглянув у прохід. Тихо. Між нарами теж нікого.

— Ось що, Петре Родіоновичу, — почулося з кутка. — Чекати, поки ця падлюка нас усіх виловить, не можна. Треба якось дістатися до Карпенка. Його вранці перевезли в ревір[5]. Ні я, ні хто інший із наших цього зробити не зможуть — усі на підозрі. Схоплять і кинуть у карцер. Потрібен свіжий чоловік.

— Я можу піти, Федоре. До речі, я знаю Карпенка в обличчя.

— Який же ти свіжий. Ні, ти вже на гачку і примітний надто — борода як лопата. Тобі йти не можна.

— Тоді, може, хлопця послать?

— От і я про це думаю, але чи впорається?

— Андрій зробить, головою ручуся.

— А чи погодиться? Треба в нього спитати.

Від хвилювання Андрій далі вже нічого не чув. Він устав, забрав свої колодки і пішов у куток.

— Хто там? — запитав бородатий, коли Андрій підійшов до них ближче.

— Нікого. Я прийшов сказати, що згоден.

Крайніченко подивився на хлопця. Так, ніби запитував: а чи вистачить у тебе мужності?

— Що треба робити? — запитав Андрій.

— Запам'ятай — 98506. Цей номер ти повинен розшукати в ревірі.

— А далі?

— Знайдеш номер 98506 — передай привіт від Краєва. Скажи: «Дід здоровий, просить назвати зв'язкового». Запам'ятав? Повтори.

Андрій повторив слово в слово.

— Все це не так легко. Там скрізь вартові, наглядачі, санітари. За всім у ревірі стежить капо Венцель — садист і кат. Йому на очі не попадайся. Ну, а тепер ходімо. Я познайомлю тебе з Вольфом — старостою вашого барака. Він одведе тебе в ревір.

— Я з ним уже познайомився, — Андрій розповів про свою зустріч із штубовим.

— Його не бійся, — Крайніченко усміхнувся Андрієві щиро, привітно, як давньому другові. — Старий любить нагнати страху. Інакше не можна. Але людина він справжня. Ти помітив, який у нього номер?

— Сто перший, — пригадав Андрій.

— Він прийшов сюди в тридцять четвертому з першою партією, коли тут ще було болото. Їх називали болотними солдатами. Десять років минуло, а старий Вольф не втратив душі. Ну, ходімо.

Бородатий міцно потис Андрієві руку.

— Тримайся, синку, — він хотів ще щось сказати, але слова не йшли йому з горла. — Тримайся…

Легенько підштовхнув у плече.