Читати книгу - "Зоряні крила"

— «Моноплани з низько поставленим крилом» — ваша стаття? — запитав він, дивлячись просто в очі інженеру.

— Ви не забули? — вигукнув Стенсльовський. — Ви не забули! Це ж було вісім років тому. Це була моя остання стаття на волі.

У нього навіть сльози навернулися на очі від зворушення.

Юрій дійсно читав цю статтю, коли був на другому курсі інституту, тобто справді вісім років тому. Очевидно, перед ним дійсно стояв польський інженер Стенсльовський.

Вони почали говорити, і Юрій відчув, як приємно мати нового співбесідника. Стенсльовський розказав, як сім років тому його вкрали, в буквальному розумінні цього слова, вкрали гітлерівці. Це трапилося при катастрофі з його автомашиною. Все було зроблено швидко і чисто. Ніхто не міг знайти жодних слідів. Його примушували працювати — він не погоджувався. Йому загрожували тортурами — він намагався отруїтися. Він протримався так майже п'ять років і не знайшов жодної можливості якось втекти чи повідомити про себе.

Він тримався п'ять років, але…

— Недовго протрималися, — прогримів Волох. Він непомітно зайшов у вітальню і стояв, слухаючи страдницьку розповідь Стенсльовського. — А от ми тут плануємо все життя прожити, до того нам тут сподобалося.

Стенсльовський усміхнувся.

— Це безнадійно, — сказав він сумно, наче згадуючи щось важке і неприємне. — Я теж планував так, як ви. Але п'ять років без роботи, коли не знаєш, куди подіти свій талант, свою енергію, коли ризикуєш отак і вмерти, не залишивши після себе сліду, — це справді жахливо.

Цю комфортабельну каторгу витримати неможливо, — він закрив обличчя руками і похилився набік.

У вітальні повисла гнітюча тиша.

Стенсльовський останніми словами ніби виразив думки Крайнєва. І в ту мить неясна підозра ворухнулася в серці Крайнєва. Він навіть не міг зрозуміти, звідки з'явилася ця підозра.

Грубо ламаючи тишу вітальні, у двері зайшов кремезний і підтягнутий Макс Буш. Він спинився біля дверей, привітався коротким поклоном і кілька секунд дивився в упор на красиве і виразне обличчя Стенсльовського. Потім обвів очима всіх присутніх і знову зупинив погляд на каштановому волоссі.

Стенсльовський дивився на німця широко розкритими Очима, і тьмяні вогники неспокою загорялися в глибині зіниць. Буш повернув голову до вікна. Він обійшов кімнату, немов оглядаючи її. Так само мовчки він вийшов у двері, залишивши після себе міцний запах тютюну.

Тиша у вітальні здавалася ще більш сконденсованою. Вона гнітила і не давала вільно дихати.

— Хто це? — дзвінко вигукнув Стенсльовський, і його запитання прозвучало, як зойк. Високі ноти смертельного жаху відчувалися в його голосі.

— Нічого особливого. Це начальник варти. Ми до нього вже звикли — нічого не скажеш — приємний хлопець, — глузливо озвався Волох.

— Я не можу витримати, коли на мене отак дивляться, — вже спокійно сказав Стенсльовський, наливаючи собі з графина води.

Руки його трусилися дрібно і нестримно. Юрій подумав, що і справді за сім років такого життя можна найміцніші нерви розтріпати на поганенькі волокна.

Волох дивився на руки Стенсльовського спокійно і презирливо. Той помітив погляд і сказав, наче вибачаючись:

— За цей час у мене зовсім розладналися нерви. Я нічого не можу з ними зробити. Ці падлюки вимучили мене…

Волох сидів, глузливо поглядав на інженера і насвистував.

Крайнєв сидів біля вікна, немов розглядаючи слід маленької чорної хмарки, яка пройшла в його думках. Він не мав жодних підстав не вірити Стенсльовському — і все-таки не вірив. Перед очима весь час стояла могутня постать Буша. Юрій згадував, як занервувався Стенсльовський під спокійним, важким поглядом начальника охорони. Тоді губи Буша були міцно стиснуті. В обличчі його угадувалася ненависть до інженера Стенсльовського. Все це могло знайти свої цілком логічні пояснення і було нормальним, а Юрій все-таки тривожився.

Тишу порушив Стенсльовський. Він уже заспокоївся і знову набув нервово-веселого настрою. Завтра з самого ранку він збирався взятися до роботи в лабораторії. Це роздратувало Крайнєва, і він запитав з неприхованою ворожістю:

— А скажіть, Стенсльовський, як ви сюди потрапили? Там, де ви були раніш, не було лабораторії?

Очі Стенсльовського широко розкрилися.

— Бачите, — миролюбно сказав він, — я працюю в одному напрямку з вами'. Тому мене і перевели сюди. А звідси вже не переведуть нікуди, бо тепер я знаю місце вашого перебування. Але мені жалкувати не доводиться.

Розмова їхня перейшла на спеціальні теми. Стенсльовський розказував про нове крило, яке він нещодавно винайшов і тут має випробувати.

Юрі її захопився цією розмовою. Вій розпитував про дані крила, про весь майбутній літак.

Волох мовчки слухав розмову, інколи покусуючи сірника. Він гидував оцим зрадником. Вриваючись грубим дисонансом в розмову інженерів, він запитав:

— Одного не розумію, пане, — він особливо підкреслив останнє слово, — як ви наважилися зрадити?

— Зрадити? — озирнувся Стенсльовський. — Кого?

— Кого? — перекривив його Волох. — Невже ви нікого не зрадили?

— Інженер не має батьківщини, — було відповіддю. — Дома мені платили гірше, ніж платять тут. Так ми зробили скорочені радіуси, — продовжуючи перервану розмову, ніби нічого і не трапилося, звернувся він до Крайнєва.

Тільки під час цієї розмови Юрій по-справжньому відчув, як скучив він за роботою. Він навіть дав пораду щодо порядку завтрашньої роботи Стенсльовського, і тоді гість насмілився попросити Крайнєва допомогти в цій складній роботі. Він цілком визнавав авторитет Крайнєва, він слухався б його, як учень, і вчився б, працюючи разом.

В одну секунду Крайнєв отямився, і розмова обірвалася зовсім несподівано. Він глянув на Стенсльовського і спитав:

— Ви що, хочете агітувати мене за урочистий початок роботи?

— Що ви, — заметушився той. — Я дуже прошу пробачення, коли вас чимсь образив. Це справді було надто сміливо з мого боку.