Читати книгу - "Зоряні крила"

Волох люто гупнув кулаком по картонному горлу гучномовця, і той затих, вдавившись високою нотою.

Тоді тільки Юрій зрозумів причину усмішки Дорна, зрозумів увесь широкий план атаки. Він перевірив себе — в серці його не було слабких струн.

Він розповідав про свої здогади друзям. Волох розсміявся:

— Якраз, так вони мене і зламають своїми романсиками. Це дурниці!

— А коли на кого романсики і вплинуть, то все одно нічого не трапиться, поки я живий, — додав Волох. — Я вирішую так: коли хто надумає зраджувати — хай попереджає заздалегідь. Я вб'ю його швидко і без болю. Коли це буду я — вам доручається вбити мене.

— Волох, — зупинила його Яринка, — а ти б… справді міг вбити мене, коли б я зрадила?

Вона вимовила останнє слово з таким жахом, що навіть Волох усміхнувся. Голос його звучав спокійно і впевнено, коли він відповідав:

— А ти хіба зробила б інакше, Яринко? Зрадників батьківщини треба вбивати, або вони мусять вмирати самі. Це вже на їхній власний вибір. Але дозволяти зраджувати їм не можна. Тільки я глибоко переконаний, що нас усе це не стосується.

І він вийшов з вітальні, легко несучи своє могутнє тіло. Юрій чув, як він обходив кімнати. Прогулянка його була прикрашена передсмертним хрипом гучномовців. Вони замовкали на цілком несподіваних, неприродних нотах. Волох трощив їх діловито, не поспішаючи, і було щось страшне в спокої цієї людини, певної своєї величезної сили.

Коли останній гучномовець замовк, Волох повернувся до вітальні.

— Поки вони поставлять нові, — сказав він, обтираючи руку хусткою, — мине пара днів, а там я їх знову усі перетрощу, і концертів цих ми позбудемося.

Юрій подумав, що концерти — це, мабуть, перша маленька ланка великого ланцюга. Він подумав про наївну безпечність Волоха і усміхнувся.

— Чого смієшся? — розсердився пілот.

Юрій сказав. Волох став раптом дуже серйозним.

— Твоя правда, — голос пілота звучав роздратовано, — ця сива лисиця може видумати щось таке, по чому не вдариш кулаком. От цього і справді треба боятися.

Він спохмурнів, але довго горювати було не в його характері. Кілька хвилин у вітальні було тихо. Потім Волох вийшов. Звідкілясь чувся тихий, схожий на комарине дзижчання звук. Це якийсь поламаний гучномовець ще намагався жити.

— А на всяким випадок, — раптом тихо проговорила Яринка, — я набрала в лабораторії отрути.

І вона показала Крайнєву маленького пакетика.

— Дай сюди, — строго наказав Крайнєв.

— Ні, — похитала головою Яринка, — по-перше, там дуже багато цих банок і можна набрати скільки завгодно, а по-друге, ти не маєш права тут наказувати. Ми рівні в житті і в смерті, — тихо закінчила вона, опускаючи голову на руки.

Інколи обличчя Яринки, яке звичайно нагадувало личко дитини, набувало сильної, майже чоловічої суворості. Раніше Юрій цього не помічав. Зараз це стало прикрим. Немовби він, Крайнєв, винний в тому, що Яринці не вдалося пройти крізь все життя з сонцесяйною усмішкою.

Десь далеко у коридорі, стукаючи дверима, йшов Волох. Він співав пісню, і гучна луна повторювала невиразні слова.

Раптом слова пісні стали цілком виразними. Двері у вітальню розчинилися. Юрій не поспішаючи озирнувся і схопився з крісла.

Високий чоловік у сірому костюмі стояв на порозі. Він дивився на Юрія і усміхався радісно і привітно.

Владислав Казімірович Стенсльовський підійшов до Крайнєва, простягаючи обидві руки для привітання. Усмішка радості, щирої радості побачення з великим другом, грала на його вустах. Великі лагідні очі немовби намагалися охопити, приголубити усю постать Крайнєва.

У нього було дуже приємне, вродливе обличчя. Каштанове волосся, великі виразні блакитні очі, рівний ніс, повні рожеві губи і прекрасно вимальоване, безвільне підборіддя.

Найкращим в його обличчі була усмішка. Здавалося, ніби вона є справжнім дзеркалом його душі — великої, наївної, майже дитячої.

У нього була граційна манера поводити при розмові неширокими плечима. Долоні рук були білі, ніжні і вражали м'якістю.

— Ви навіть не уявляєте, який я радий бачити вас, Юрію Борисовичу, — сказав він російською мовою. — Я доклав дуже багатьох зусиль, щоб перевестися сюди.

Юрій здивовано підвів брови. Цей чоловік навіть знає його ім'я? Дивно, дуже дивно. У нього прекрасна пам'ять на обличчя, але він ніколи в житті не бачив цього приємного, привітного чоловіка.

— О, не дивуйтеся, — ніби вгадав його думки Стенсльовський. — Ми з вами ніколи в житті не бачилися. Але я вас прекрасно знаю. Я читав усі ваші роботи — їх тут одержують більш ніж акуратно. Я чекав вашої доповіді на конгресі з великим нетерпінням. Чому ви не доповідали?

— Ви були на конгресі? — вже зовсім здивувався Юрій.

— На жаль, ні, — скорботно похилив голову Стенсльовський. — Мене вже сьомий рік переводять з місця на місце, не випускаючи за межі стін і лабораторій.

— А як же конгрес? — не витерпіла Яринка.

— Конгрес я слухав по радіо. За сім років ви перші люди, з якими я можу говорити, як з друзями. Я й забув! Я ж зовсім забув вам відрекомендуватися. Даруйте мені, я просто сп'янів від радості.

Він підійшов до Яринки, назвав своє ім'я і прізвище.

Тоді Юрій згадав. Колись давно читав він в польському журналі статтю інженера Стенсльовського про моноплани з низько поставленим крилом. Після цієї статті вже жодної згадки про цього інженера і справді зустріти не довелося, хоч одержував Крайнєв силу журналів, а пам'ять у нього була і справді феноменальною.