Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

— Будемо битися до останнього! — сказав крізь зуби Віктор Ващук, очі його палали.

Любарські із криком кинулися штурмувати гору, метаючи в нас камінням, яке, правда, до нас не долітало, а ми зустріли їх кам’яним градом. Каміння вдарялось об бляшані щити й покришки, кільком напасникам було розбито голови, і вони з ревом побігли донизу, — перша хвиля, таким чином, була відбита й відкотилася. Любарські зібралися внизу купкою й радилися, поранених перев’язували. Але на відбиття атаки ми витратили майже все каміння, отут би й справді нам знадобилися дівчата. Та брати дівчат на війну була б нам ганьба. Ми відрядили двох менших Карасиків на підноску. Любарські миттю помітили, що нас уже не шестеро, а четверо, миттю розгорнулися лавою й кинулися на гору.

Вороновський на поміч не приходив. Підскочили молодші Карасики з повними шапками каміння, і ми знову мали чим відбиватись, але було очевидно, що цю атаку ми навряд чи витримаємо: любарські хлопці були вже оскаженілі.

— Б’ємося до останнього! — закричав Віктор, і ми почали шалено метати в напасників каміння. Вони ж лізли вгору вперто, хоч вряди-годи хтось із них зойкав і обливався кров’ю.

І ось саме в цей момент, коли любарські подолали більше як половину гори, а ми почали приходити у відчай, від Павлюківки почулося потужне: «Ура!» — з’явився довгожданий Вороновський. Ватага його була така численна, що любарські, озирнувшись, жахнулися і замість того, щоб рвонути вперед і пробитися через наші рідкі ряди, побігли чимдуж із гори, сподіваючись проскочити на міст раніше, ніж Вороновський переріже їм шлях. Тут ми почули крик і поза нас — це вів мальованську ватагу їхній ватажок Рештиль. Ми злучилися з ними й помчали з криками з гори. Любарські зовсім змішалися, Вороновський таки перерізав їм дорогу до втечі. Вони метнулися назад, але побачили збільшені наші ряди, почали кидати щити й покришки і підіймати руки. Їхні ватаги, Рулька та Яшка, помчали чимдуж через бур’яни й верболози до річки, тут заслони не було, і вони прорвалися на той берег, обмочившись з голови до ніг. Решта здалась у полон, в них було відібрано ножі, самопали й уривки ланцюгів, а також усе цінне, що було в кишенях. Кількаро мало солдатські каски ще від часу війни, вони також були реквізовані хлопцями Вороновського. Любарські дали обіцянку, що ніколи не входитимуть на нашу територію, не чіпатимуть божевільну Зіну і взагалі визнали свою повну поразку. Під свист, крики та улюлюкання, опустивши голови, вони пройшли повз наші ряди й були пропущені на міст, а як тільки відчули свободу, щосили помчали геть, тоді як ми всі переможно закричали й стали жбурляти вгору щити, кепки чи просто здіймати руки — цього разу ми таки перемогли. Мальованці тим часом виправдовувалися за свою втечу, переконуючи, що вони не тікали, а тільки пішли по допомогу. Вороновський ходив ґоґолем і хвалився, що коли б не він, то ми ніколи не перемогли б, а його ще не переміг ніхто, навіть пси-когути, не то що нещасні любарські (псами-когутами звали хлопців із найближчого села Псищ). Віктор Ващук при цьому зціпив зуби, він не хвалився, що план операції був його, тільки блиснув очима.

— Ми все одно билися б до кінця! — сказав жорстко він.

Карасики захоплено снували в хлоп’ячій юрбі й дзвінкими голосами оповідали, як ми героїчно відбивали атаки.

В цей час на мості з’явилася монументальна постать моєї матері, яку всі чудово знали. Хлопці крикнули: «Атас!» — і подалися на гору ділити здобич, а я чкурнув додому, бо мав міцний і непорушний наказ — ні в які компанії не ув’язуватися; до речі, і досі цей її наказ виконую.

У квартирі № 6 жили Карасі, чи інакше їх звали Дрібнолюдки. Власне, сам Карась дрібний не був, навпаки, я вже його тут описував, — був це чоловік барилькуватий. Про нього ходила в домі легенда, що він колись хворів на сухоти, був худий, як тріска, але євангеліст Сухар порадив йому їсти собаче м’ясо й рибу. Хтозна, чи він пожартував, чи, може, справді знав такий секрет, як лікуватися від сухот; факт той, що Карась, тоді ще й не Карась, а Вакулюк, йому повірив, бо ставився до євангеліста Сухаря з підкресленою пошаною, отже, й став потому гицелем-аматором та рибалкою. Виготовив собі довгу палицю із дротяним зашморгом на кінці й полював здичавілих собак або й таких, що відбилися від дому; шкури із них знімав і сам вичиняв, потім ніс їх до шапошника Фіми Гольдмана, який пошив йому дві хутряні шапки і дві кацавейки: для нього й жінки; Карасиків тоді ще не було, бо, як розповіла мені мати, вони вирішили дітей не мати — і то через те, що у Вакулюка були спадкові сухоти, а в його жінки, прізвище якої було Велет, — інша спадкова біда. Може, й справді якийсь її родич у давні часи був велетом, через що його так і назвали, але щось там у його генах учинилося, і нащадки його стали все меншати й меншати, сама Лизавета Велет росту мала метр сорок п’ять, такі ж були її брати й сестри, отже, жінка боялася, що, коли матиме дітей, ті будуть ще менші, принаймні так у їхньому роду було. Собак же, звільнених від шкур, Вакулюк з’їдав, хоч жінка його собачатиною бридила і навіть готувати її відмовлялася; Вакулюк же в собачатині ввійшов у такий смак, що й іншим її пропагував, особливо євангелісту Сухареві, а часом навіть жартував досить своєрідно: вгощав гостя собачатиною, а коли той добре поїсть, примружував око й хитренько питав:

— А знаєте, чим я вас пригощав? То-їсть, шо то за м’ясо?

— По-моєму, свинина, — казав гість, трохи вже й турбуватися починаючи.

— Ге, свинина, скажете! Собачатина! Ось чим я вас пригощав!

І розтуляв рота, повного здоровенних зубів, а поросячі його очка висипали снопи щасливих іскор.

У більшості