Читати книгу - "Емілі виростає"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ох, як ті добропорядні дами паплюжать бідолашну Ільзу! Ну, не могли ми припустити, що хтось підглядатиме нашу сцену з „Макбета“. Звісна річ, панна Поттер, як і дружина одного з Поттерів, не відають, хто такий Шекспір, ба більше — цього навіть не можна від них вимагати! Отже, ми грали сцену з „Макбета“. Ільза у тім неперевершена. Й ніколи не брала вона участі в котячому концерті, казала тільки, що залюбки взяла би в ньому участь. Що ж до купання в затоці при місячному світлі, то це правда, однак не було в тому нічого поганого, стидкого — лишень гарне, романтичне. А тепер воно, звичайна річ, залишиться в пам’яті споганеним людською підлотою. Шкода, що Ільза прохопилася про те при сторонніх людях.
Подалися ми того вечора на узбережжя. Було напрочуд гарно. Захотілося нам скупатись, але не мали з собою купальних костюмів. Тож сіли просто на пісок і взялися розмовляти на різні теми. То була справжня розмова — не пусті балачки. Затока прослалася перед нами — срібляста, розкішна, таємнича, немов океан у чарівній казці.
Я мовила:
— Воліла б я сісти на корабель і поплисти далеко, далеко… Цікаво, де б я зійшла, на якому березі?
— В Європі, напевно, — відказала Ільза, налаштована, як на мене, занадто прозаїчно.
— Ні, ні — в зачарованій країні, — заперечила я, геть розмріяна. — Десь на незнаному узбережжі, де „ніколи не падає дощ, і вітер ніколи не віє“. А може, допливла б до тієї країни, куди прямував „Діамант“, до якої він, певно, так і не дістався. Бо ж і назад не вернувся! Душа поривається в далечінь, коли дивишся на сріблясті води такої розкішної ночі, як ця.
— Гадаю, в тобі озивається туга за небом, — зауважила Ільза.
І почали говорити про безсмертя душі. Ільза призналася, що безсмертя боїться. Її жахає ота неминучість життя нескінченного. Твердить, що безсумнівно буде стомлена, змучена до краю своїм власним „я“. Я ж відказала, що мені до вподоби уявлення Діна про низку людських існувань, послідовних утілень тієї самої душі (не можу збагнути, він сам вірить у те чи ні). А Ільза відповідала, мовляв, це було б дуже гарно, якби людина мала певність, що повернеться у цей світ особою чесною і достойною, а якщо ні?..
— Ну, безсмертя без ризику навряд чи можливе, — докинула я.
— У кожному разі, — провадила Ільза далі, — ким би я не була у наступному житті, а все-таки сподіваюсь, що не матиму такої незносної вдачі. Інакше я пошматую сама себе. Ти ж бо знаєш, Емілі, — я кажу правду. Вчора знову мала страшну колотнечу з Перрі. Посварилися тільки так! Це моя провина. Але чому він мене безнастанно і безпричинно дражнить? От би мені навчитися панувати над собою!
Я вже не зважаю на гнів Ільзи. Знаю: вона не має лихих намірів, тільки невгамовна у своїй поривності. Посміхаючись до неї, занотовую на папірчику всі назвиська, якими вона мене нагороджує. Це доводить її до такого шалу, аж починає труситися всім тілом, не в силі й слова промовити. Тоді припиняє лаятись. А поза тим Ільза така мені люба і є прекрасною товаришкою.
— Ти не владаєш над своїми поривами, бо любиш гніватися, — зауважила я.
— Ні, не думаю.
— А так, не сумнівайся. Ти насолоджуєшся своїм гнівом. Подумай про це.
— Гм, може, й твоя правда, — визнала кінець кінцем Ільза. — Інколи мені справляє задоволення — лаяти когось, обкидаючи його назвиськами. Ти маєш рацію, Емілі. Дивно, що досі це не приходило мені на розум. Можливо, якби я насправді була нещасна під час нападу злоби, то вміла би опанувати себе завчасу. Але потім я завжди переживаю такі докори сумління! Вчора, після колотнечі з Перрі, я плакала до пізньої ночі.
— Так, але спершу це справило тобі задоволення. А навіть і сльози каяття були приємними — хіба ні?
Ільза замислилася.
— Можливо, Емілі. Ти все-таки незвичайна дівчина. Облишмо вже цю тему. Ходімо краще скупаємось. Що, не маємо костюмів? Дарма. Навколо ж ні душі. Не можу я спокійно дивитися на ці хвилі. Вони кличуть мене.
Я почувала те саме, крім того, купання при світлі місяця видавалося мені таким романтичним. А в тому насправді є велика романтика, хоч усі Поттери, разом узяті, не мають про це і найменшого уявлення. То був здійснений, утілений в реальному житті вірш і водночас омріяна казка. У воді ми взялися за руки й танцювали, як німфи, по тому вийшли з води, одягнулись і рушили додому щасливі. Мусили, правда, розвісити в наших кімнатах мокрі спіднички, але ніхто цього не бачив. І цей-от випадок спричинив у Чорноводді такий скандал!
Так чи так, а маю надію, що він не дійде до вух тітки Елізабет.
Шкодую, що пані Прайс мала нічниці через Діна й мене. Ми просто прогулювалися біля Чарівної Гори й фантазували, на що (чи радше на кого) подібні оболоки над нашими головами. Це може видатись дитячою забавою, але справляє таке задоволення! Оце я в Діні люблю — те, що він не боїться невинних розваг, які в декого можуть викликати підозру, наче він дитинний і легковажний. Один оболок, що він його мені показав, виглядав достоту, мов янгол, який пливе по ясному, блідавому небу, тримаючи в ніжних обіймах маленьку дитину. Над головою він мав блакитний німб, а трохи лівіше від чола світилася бліденька зірка. Крила його були ніжно-рожевими, а шати — прошитими золотом.
— Ото Янгол Зорі Вечірньої з маленьким Завтра в руках, — мовив Дін.
Це було так прекрасно, що я спізнала одну зі своїх чарівних миттєвостей. Але десятьма секундами пізніше оболок прибрав вигляду верблюда з неймовірної величини горбом!
Ми з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Емілі виростає», після закриття браузера.