Читати книгу - "Подзвін з-під води"

– Не вірю тобі! Як може там бути провалля? Там земля, і по ній також можна ходити!

– Це омана. Там прірва з півкілометра вниз. Якраз звідти ми прийшли і саме звідти вчора дивились на цю церкву. А ще далі – море. Просто через туман здається, що там нічого немає, суцільна порожнеча!

– Все одно я тобі не вірю. Але ти мене дійсно налякав… Тоді пішли до церкви!

Вони увійшли всередину храму, і Валерія одразу купила цілу купу свічок. Вона вмить забула про Антона і довго стояла перед кожною іконою, дивлячись прямо в очі святим і щось нечутно шепочучи губами. Поставивши чергову свічку, вона ще довго молилася і низько вклонялася перед зображенням святих, а потім переходила до інших. Антон увесь цей час стояв біля входу і потай спостерігав за нею, а в голові крутилася одна-єдина думка: «Боже, чому все так відбувається? Чому??!!»

Коли вони, нарешті, знову вийшли надвір, туман згустився ще більше. Вони пройшлися трохи далі від церкви, туди, де в тумані купалася осиротіла без листя гущавина. Присівши на великий стовбур, що стирчав з-під землі, Антон запропонував Валерії ковтнути трохи коньяку з маленької металевої фляжки, яку завбачливо прихопив із собою. Зробивши великий ковток, Валерія заплющила очі і притулила долоню до губ, хитаючи в різні боки головою. Потім вона вдихнула на повні груди вологий туман і на одному диханні проказала:

– Вперше за весь цей час я відчуваю, що він мене потроху відпускає. Хоча, можливо, все це самоомана. Насправді я не хочу звикати до думки, що його вже більше ніколи не буде в моєму житті. Що я відтепер назавжди сама, і тільки сама. Він був… він є для мене всім на світі – смислом мого існування, моїм другим «я», моїм життям. Ніхто не замінить його, ніхто. Це було б наївно сподіватися, що я знайду йому заміну. Та і навіщо це? Я люблю лише його, тому хтось інший буде просто зайвим. І я не хочу комусь дарувати бодай найменшу надію на те, що зможу бути з ним, зможу полюбити його, як… Сергія… що віддам йому всю себе, свою душу. Зараз я на роздоріжжі, зрозумій мене… Я не можу бути без нього, і водночас – не можу взяти і піти услід за ним. Не можу! Що мені робити? Хто підкаже, хто почує мене? Де ж ти, Боже, чому не скажеш, як мені жити далі? – І вона розплакалася, затуливши обличчя руками.

Антон сидів і не знав, що йому робити. Під горло підступали сльози, і він судомно ковтав їх разом з клаптями туману, що вповзали до рота. Він з усіх сил боровся з непереборним бажанням обійняти її чи, принаймні, взяти за руку. Але водночас він відчував, як тремтить від горя його зіщулена душа, як тужить вона за його коханою Оксаною і як плаче вона зараз в унісон з душею цієї жінки, що сидить отут поруч.

Валерія поступово заспокоїлася, витираючи залишки сліз своїм кашеміровим шарфом. Антон теж послабив хватку своїх пальців, які до болю вчепилися в боки у кишенях крізь підкладку пальта. Він узяв себе в руки, аби не розплакатися разом з Валерією, і тепер відвертався убік, аби вона не побачила його мокрі очі.

Раптово за їх спиною щось голосно зойкнуло і тріснуло в суцільному білому мареві, і вони здригнулися від несподіваного звуку. За мить з туману прямо на них вийшов двометровий чолов'яга з великим наплічником за плечима. Зупинившись, він довго оглядав парочку на колоді, переводячи подих, а потім запитав хрипким голосом:

– На Форос куди мені йти?

Антон вказав рукою дорогу гірському мандрівникові й підвівся з колоди.

– Ходімо? – вичавив він із себе, дивлячись крізь охололі сльози на Валерію, що наче впала в забуття і сиділа мовчки, закутавшись у свій шарф.

– Ти правий, треба йти звідси, – нарешті, проказала вона і теж підвелася.

І лише тут Антон помітив, що крізь густу сметану туману зверху на них падають великі білі сніжинки. Спочатку він не повірив своїм очам, але за мить на його долоні вже танула велика, наче вирізьблена з паперу сніжинка. Антон показав її Валерії, і вона, посміхнувшись, почала ловити свої власні сніжинки, які спускалися крізь туман до людей, що сновигали навколо маленької церківки, наче привиди. Вже за мить на її долонях також ніжилися великі кришталики небесного мережива.

Хтось в тумані за кілька кроків од них сказав: «Сніг у Форосі буває дуже рідко. Якщо падає, то відразу тане. А ось тут, за півкілометра вгору від міста, сніг часто буває цієї пори і в горах може лежати по кілька днів. Отаке-от диво».

Антон взяв Валерію за руку і міцно стиснув її долоню. Вона не супротивилася. Так і пішли вони вниз, продираючись крізь густу завісу туману і тримаючись за руки, наче сліпі прочани, що поверталися на грішну землю з-під хмар. Ближче до міста туман став рідкішим, а снігу внизу не було взагалі. Незабаром вони побачили чорне море, високі зелені кипариси і дахи будинків, що після відвідин небесного затумання здавалося тепер чимось нереальним.

Вже у місті вони знову зайшли до знайомого кафе погрітися коньяком і кавою і, сидячи на відкритій площадці, намагалися поглядами намацати малесеньку церковцю на скелі, але крізь щільну пелену з хмар та туману її не було видно, тому вони, зітхнувши, одночасно подивилися в очі одне одному, шукаючи там відображення втраченого синього неба, що нахабно втекло згори і сховалося в їхніх душах…

З самого ранку вони вирушили у подорож Південним берегом, який сьогодні, нарешті, щедро пестило лагідне сонечко. Першою зупинкою став Сімеїз, де вони з причалу милувалися дивовижними скелями, що стриміли з-під води, наче зубці на спині велетенського дракона, який пірнув у море і причаївся десь там на дні. Море було спокійним і якимось ніби утихомиреним після кількох діб суцільного хвилювання. На його хвилях мирно погойдувалися чайки та інші морські птахи, а деякі їхні пернаті брати поважно прогулювалися повз людей, зазираючи їм в