Читати книгу - "Місто уповільненої дії, Анатолій Дністровий"

споглядати це біле диво, — раптом помітив її. Рома йшла з невеликою чорною сумкою, по рухах було видно, що вона бадьора і радісна, замріяна й безтурботна. Сніг налипав на її спортивну шапку й куртку, від чого вона нагадувала невеликого грибочка. Я навіть розсміявся. Бажання гукнути Рому настільки полонило, що я почав відчиняти вікно, лише здивована Маман з хворобливими очима мене зупинила. Отямився, бо в неї була температура і кашель. Рома віддалялася по вулиці, певний час міг за нею спостерігати, припавши обличчям до холодного вікна, поки не зникла, залишивши свій прекрасний образ, який із того часу мене непокоїть.

Згадую Рому і відчуваю, що мене злегка морозить. Сам винен, що вона не зі мною; сам винен, що не натякнув їй про свій неспокій. Вона могла бути моєю… Навіть тоді, коли ми несподівано зустрілися на базарі із повними пакетами продуктів, коли раптово пішла гроза і ледве добігли із важкою ношею в руках до першого підворіття, ховаючись під старою аркою двоповерхового кам'яного будинку, коли біля наших ніг тремтіло загублене кошеня, яке нявчало, мабуть, хотіло їсти, навіть тоді, коли ми просто говорили на різні теми, аби вбити час і переждати непогоду, навіть тоді, коли надто довго дивився на неї, а Рома тільки здивовано кліпала очима, не розуміючи, чому цей крейзі на неї витріщився; навіть тоді не наважився зробити перший крок до неї, аби змінити свої ідіотські страждання, аби, врешті-решт, закінчився цей галімий настрій.

«Олег, чому ти ніколи не говориш про свою дівчину? Чи ти самотній?» — несподівано запитала вона. Відчув, як густо червонію. Здалося, що Рома це помітила (в очах зблиснув таємний вогник), — від цього ще дужче робилося не по собі. Спробував віджартуватися подавленим й невиразним голосом, що бережу себе для прекрасної дами на білому коні, яка приїде на світанку, на що дівчина пирскнула зі сміху і несподівано кинула, що для цього треба не проспати.

«Не проспати», — повторював про себе. Від цих слів мені стало ще гірше; схоже, Рома це відчула, бо одразу замовкла, винувато опустила очі, попросила її пробачити і сказала, що я схильний до меланхолії та романтики. На превеликий жаль гроза скінчилася і ми їхали в тролейбусі мовчки, від хвилювання не міг відновити розмову.

«Ти читаєш Шекспіра?» — запила вона при прощанні і, не дочекавшись відповіді і дивно посміхнувшись, пішла, не сказавши ні слова, не сказавши навіть скупого «бувай», тільки на відстані обернулася і помахала вільною від ноші рукою. Шекспіра читаю… Ну і що? І про Вінні-Пуха теж. Ну і що? Читаю, бо більше нічого вдома не маю. Читаю, щоб не вужчав лоб.

Дивлячись на її постать, яка все далі віддалялася, вперше відчув це болюче й жахливе почуття утрати.

«Відьма», — сказав би Бідон у такому випадку.

Уявляю її обличчя, але воно розсіяне, наче в тумані, і тільки голос Роми прокидається в пам'яті реальним, живим сміхом. Боюся думки, що ця дівчина мене підкорила, тьху! соромно про таке думати. А може, це тільки здається? Не знаю, що мені робити. В такі хвилини треба обов'язково зайнятися справами, бо від цих роздумів можна стати плаксієм.

2

Телефоную. Рома бере слухавку одразу, каже швидко «да» і від цього слова млію. Кілька секунд мовчу, наче проковтнув язика, однак одразу оговтуюся.

«Це я», — лякаюся свого здавленого, хриплуватого голосу, який не може звільнитися з лабет неспокою.

«Хто „я"?» — запитує вона трохи роздратовано; мабуть, зараз зайнята, чути незрозумілий гул, ніби працює пилосос.

«Це я, Олег». Несподівано зізнаюся собі, що ніяковію від цієї розмови, почуваюся незграбно, мов лялька на ниточках у руках бездарного актора. У слухавці лунає незрозумілий ледь чутний звук, чи вигук подиву, чи то в'їдливий сміх, який ненароком проривається з людини, яка прагне справжні почуття ьіе виказати. Від цього ще більше стає не по собі.

Спершу, як тільки виникло бажання зателефонувати Ромі, я мав намір сказати їй безліч прекрасних і вічних слів, які тільки знає людство (наївний мрійник!), я перебирав їх у пам'яті, як дитина одежину для своєї улюбленої ляльки, а тепер моя мова, яку силкуюся здобути в собі, винайти у своїх почуттях, схожа на застиглий цемент, і від розпачу лишається хіба що битися об нього головою…

«Ти де?» — змінюється її голос і в мені запалюється світлий промінчик.

«Вдома». — Чому її це цікавить?

«Приходь. Чекаю», — і раптом — гудки.

Сідаю на диван і оглядаю свої тремтячі руки, пальці, які злегка ворушаться.

Боже… Чим все це закінчиться?

Все ще тримаю слухавку і лише за кілька хвилин, коли звільняюся від цього несподіваного трансу, відчуваю, що вона зайва, кладу.

Забігаю у ванну, швидко чищу зуби, приймаю холодний душ. Одягаюся під пильним поглядом Маман. На її запитання «А як же історія?» — гукаю, що я все забув, і вибігаю.

Ще ніколи так швидко не долав відстані між нашими будинками.

— Ти весь захеканий. І мокрий, — сміється Рома і зачиняє за мною двері. В її квартирі пахне свіжістю, мабуть, недавно прибирали, і печеним тістом. Дивлячись на неї в домашньому халаті, відчуваю внутрішній неспокій і своєрідну небезпеку — це особлива, пікантна небезпека, тому що, як би сказав Бідон, «тут пахне звірячим сексом». Звідки він знає, як пахне «звірячий секс»? Утім сексом тут справді пахне. У поведінці Роми помічаю зміни. Вона настільки впевнена в собі, що я просто розгублююся перед її трохи грізною поставою. Рома бере мене за руку, веде на кухню, садить за стіл і ставить тарілку зі шматком запашного яблучного пирога:

— Щойно спечений. Чай, каву?

— Чай.

Білі руки беруть чашку і чайник, наливають заварку й кип'яток, потім кидають дві ложечки цукру, ножем нарізають лимон; одна з долонь плавно піднімається вгору й поправляє зачіску, погладжуючи волосся, інша сумирно лягає на литку, ледве помітний овал якої видніється під тканиною халату. Краєм ока спостерігаю за гнучкою фігурою Роми і раптово збуджуюсь.

Пауза.

— Ти за мною доглядаєш, як за сином.

— Пустун, — сміється Рома і опускається на табуретку поблизу кухонного серванта, ніби не хоче сидіти поруч зі мною за столом. Вона злегка погойдується, ледь помітно рухаються ноги й руки. Цієї миті між ногами розходиться халатик, бачу охайно поголений у формі маленького трикутника чорнявий лобок. Хвилююся, бо на мене, Господи, дивиться симпатична пиздюлька! Заплющую очі.

Пауза. Запитую:

— Чому не їсиш пиріг? — Вона заперечливо хитає і, відкинувши голову, стежить за мною. Від