Читати книгу - "Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук"

Чому він, Демокріт, страждає через своє незнання, чому карається цим? Чи й справді безглуздо задавати собі подібні питання? Але ж людина — насамперед дитя природи. Отже, природа не могла не передбачити появи цих думок. І якщо людина спроможна ставити такі питання, виходить, це потрібно природі?..

— Що за істота людина, яка намагається зрозуміти навколишній світ? — якось прохопився Демокріт у розмові з Джамадагні. — Її цікавлять найнесподіваніші речі: чому світять зорі, хто творець рослин і тварин, хто створив саму людину, чому саме так, а не інакше влаштований світ.

Ріші задумливо поглянув на елліна. Зважуючи кожне слово, заходився пояснювати:

— Світ не має ні кінця, ні краю. Він безконечний, невидимий, мов музика, і в той же час його можна відчути на дотик. Там, серед міріадів жовтих цяток, розкиданих на нічному склепінні, також існують світи, в яких, як і на Землі, буяє життя. Увесь світ, що довкола нас, побудований з одних і тих же елементів, яким притаманні однакові властивості й закони…

— Атомос, неподільний, — прошепотів Демокріт. — Велике у малому і навпаки, — немов осяяння майнуло в мозку.

— Так, велике у малому, — повторивши еллінову гадку, озвався по хвилі ріші. — Але найвищою спільністю Безміру є розум. Неспокійний, невсипущий, спраглий до всього нового і незвичайного. Жага великого пізнання закладена у нас матір’ю-природою. Ми всі її діти. Діти Безміру. І саме тому якась незрима сила немовби підштовхує нас туди, де мерехтять далекі зорі, у незвідані далі, примушує тікати з насидженого місця, линути у невідомість.

Запала мовчанка. Демокріт відчував, що ріші хоче повісти щось незвичайне. І не помилився.

— Шлях до істини не менш важливий, ніж сама істина. Я давно спостерігав за тобою, славний чужинцю. Ти, мов справжній тиртханкар — перевізник через океан буття, долаєш усі перешкоди на шляху до істини. Кришталевий жук недаремно стукає в твої груди, елліне. Демокріт з подивом глядів на ріші.

— Настане Час Гігантів, і людям відкриється вища мудрість. Ти — один з перших, хто йде їй назустріч. Ти, Демокріте, будеш серед тих, хто залишить нащадкам не тільки думки, але й вчинки свої, свій внутрішній світ.

— Хіба це можливо? — здивувався Демокріт.

— Цьому прислужиться Зоряна Реліквія. Недарма в груди твої стукає жук-кристал. Настане день, коли нащадки еллінів і синів Індри, нащадки волелюбних скіфів та інших народів наблизять Час Гігантів, коли вони оживлять Пам’ять Людства, і перед ними відкриється вища мудрість…

Одного дня ріші Джамадагні розповів, що він є одним з шести брахманів — охоронців священного каменя Чінтамані в Храмі Неба, що заховався у дрімучих південних джунглях. Час віД часу один з охоронців рушав у світ на пошуки слідів трьох Зоряних Реліквій, аби вони не опинились у злих руках. Нащадки брахманів у далекому майбутньому мають зробити все для того, щоб звести воєдино всі три реліквії і повернути їх до каменя Чінтамані у Храм Неба. Настане Час Гігантів…

— Що криється за цим поняттям?

— Час Гігантів прийде тоді, коли людям стане тісно в обіймах Землі-матері. Поки що Чінтамані дрімає. Сон його неглибокий, чутливий. Він всотує у себе Пам’ять Людства. Його очі, вуха — три Зоряні Реліквії, які все бачать і чують, які мандрують з такими, як ти, елліне, провісниками майбутнього. Але й вони поки що мовчазні, дрімотні. Спливе ще дуже багато часу, перш ніж людина осягне навколишність, збагне своє призначення в цьому світі. Тож іди у цей широкий світ, Демокріте. Йди і вивчай його, неси іншим те, чого навчився, наближай Час Гігантів.

Неблизький і виснажливий шлях додому. Через піски, й пустелі, гори і доли проліг він у рідну Елладу. Демокріт і помирав, і воскресав на цьому шляху. Може, й справді вберігав його жук-кристал од смерті й нещасть? Бо ж таки долав еллін численні труднощі, вперто йшов уперед, пам’ятаючи слова свого індійського наставника-гуру про те, що мусить донести до людей спізнане ним, стати тією невидимою частинкою, яка запалить вогонь знань в інших. Жук-скарабей стукав у груди й немовби кликав елліна у незвідану путь.

Далеко позаду залишилась країна Індри, перське царство, Мідія… Вітрильник, який вертав зі збіжжям з Ольвії, узяв на борт молодого мандрівника. Засмаглого, кремезного, від якого віяло впевненістю й розважністю. Стерничий занедужав, і Демокріт переконав власника судна, що кращої заміни годі й шукати. Впевнено і вміло робив він свою справу, ніби все життя тільки тим і займався: за роки мандрівок випала нагода оволодіти мистецтвом мореплавства.

Легко і нечутно ковзає по гладіні Понту Евксінського вітрильник. Розтанули вдалині Гераклея, Халкедон. Попереду Егейське море, поцятковане незчисленними островами й острівцями. Попереду Афіни — столиця морського союзу більш як півтораста держав-міст.

Не міг оминути Демокріт цього міста, в яке мудрий Перікл закликав усякого, хто був спроможний прислужитися аттікам. На судні він довідався про те, що Перікл, перемігши аристократичні партії Кімона й Фукідіда, ось уже майже три олімпіади підряд обирається в колегію десяти стратегів і затіяв грандіозну перебудову міста, доручивши її Фідію та спеціальній комісії. Іктін і Каллікрат саме закінчили будівництво Парфенону, храму Афіни-Парфенос. Мне сік л збудував Пропілеї — вхід на Акрополь. Поголос про небачені за своєю величчю Фідієві статуї, виконані з щирого золота й слонової кістки, дійшов навіть у Малу Азію — передостанній пункт Демокрітової мандрівки. Це також було причиною його бажання відвідати Афіни, звані «школою Греції». Потрапити «до столиці гордовитих аттікїв спонукало й те, що Демокріт хотів завершити в Афінах роботу над «Великим діакосмом» — дітищем майже десятирічної мандрівки.

— Вітання Протагору!

— І тобі вітання, чужинцю… Демокріте, невже це ти? Ну так, звичайно, син поважаного Дамасшша з Абдер… Як