Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

— Тепер я знаю, ми Це помремо з голоду, — жартома відповіла Катя, розуміючи, що господар уникає серйозної розмови. Але цей тон не сподобався Гленду. Він стиснув губи й замовк. Поставив електроварку, добув із шафи тарілки, хліб, ножі й виделки, подав серветки. Зглянувся з Павлом і Катею так, ніби вивіряв спільників по змові. Обриваючи слова, від чого його мова стала схожою на дзявкіт лисиці, звернувся до Каті:

— Ви запитали мене, чому я тут, а не на новітніх барикадах? Так, ви маєте право на такий докір, порівнюючи мене з кротом, який ніколи не робив погоди тим, хто нагорі. Але якщо одні будуть схожі на картоплю, а таких більшість, інші — на сіль, на кріп і масло, то люди не вимруть від голоду. Я обрав собі роль кропу. Без мене навіть можна обійтися. Але з часом людей обпаде цинга, і тоді вони повірять, що й без мене їм сутужно в світі. Я кажу вам це, місіс Катаріна, бо мій протест теж щось важить. Від нього не можна відмахнутися, адже моя ферма існує. І доказом того — ось ця молода картопля, яка виросла під штучним сонцем.

— До того ж виросла наприкінці літа, — зауважив Павло, куштуючи духмяну картоплю. — Під справжнім небом уже осінь, — додав, насолоджуючись дивним смаком бульб.

— Ви справді не їли нічого подібного, — підказав Острожному Гленд, розтираючи сіль між двома половинками огірка. — А це тому, що на моїй фермі нема ні крихти мінеральних добрив і отрут.

— Але ж тут нема сонця і вітру, — поскаржилася Катя. — Тут багато світла, можливо вічне літо, але у мене без справжнього сонця і високого неба болить голова. Можливо, це галюцинації, але я чую, як хтось озивається до мене чужим голосом.

— Ми підемо, містер Гленд, — занепокоївся Павло, не зводячи очей з страдницького обличчя дружини.

— Не ви перша чуєте ці голоси, місіс, — спокійно зауважив Гленд, затримуючи погляд на тугеньких, з білими рильцями огірках у краплинах роси. Огірки лежали на плетеній з лози таці. Гленд дивився на огірки, розлогу тацю й ніби вагався. Потім глянув на Павла з неприхованим смутком в очах, підвівся з пенька й попросив винувато: — Візьміть ці огірки разом з тарелем. Х’ю Вундстон дуже любить огірки з моєї ферми. Він часто тут буває. Ми з ним майже однодумці. Передайте йому од мене вітання.

— Боже, до чого ж нудний і болючий цей голос… — простогнала Катя, подаючи Павлові руку.

— Місіс Катаріна, повірте, я не хотів завдати вам таких мук, — швидко заговорив до Каті Гленд, проводжаючи Острожних до швидкісного ліфта. — Можливо, виною квіти? — губився в здогадках Гленд. — Але ж Х’ю Вундстон теж любить поливати квіти. Проте він ніколи не скаржився на щось подібне. Як ви себе почуваєте, місіс?

— Мені здається, моя голова стала завбільшки з кімнату і там хтось ходить, кличе мене й не знаходить. Можливо, я… Це галюцинації, правда ж, містер Гленд? Я не божевільна! Я все пам’ятаю. Тільки б не цей голос!.. — Катя зупинилася: серце почало шалено битися, пронизувати все єство страхом смерті.

— Зараз усе минеться, — втішав Острожного Гленд, натискуючи кнопку перед останніми ворітьми. — За цією межею людям завжди стає легше. Мабуть, сонячне світло знімає шок. Вам краще, місіс Катаріна?

Катя над силу підвела голову, ніби вирвала її з липучої павутини… Довкола розвиднілося, і тільки окремі слова ще бриніли десь, стихаючи за жовтим пругом білої пустелі.

— Вас більше не переслідують голоси? — запитав Гленд, помічаючи в Катиних очах блищики веселого сміху. — Я радий, що все так обійшлося. Я шукатиму причину цих аномалій. Я їх знайду, місіс Катаріна. Я не маю права ризикувати здоров’ям жінки, яка має тут народити дітей і навчити їх жити в електронній печері.

— Це було б добре, містер Гленд, — сказала Катя, хоча ні Павло, ні Гленд не збагнули, що саме вона мала на увазі.

Катя подивилася на пагорб по той бік річки, на вершечок антени над будинком Малькольна, потім обернулася, і Гленд чомусь видався їй схожим на мумію з палахкотючими, як у божевільного, очима. В них були приховані дивні кульки, що оберталися різноколірними дзеркальцями й зблискували в ту мить, коли Гленд дивився на чуже для нього небо. «Цей чоловік справді чекає побачити атомний гриб», — з жахом подумала Катя й несподівано запитала:

— Містер Гленд, випадково не містер Вундстон запропонував вам організувати екскурсії до вашої ферми?

— Ні, місіс. Правда, ми якось обговорювали це питання, але Х’ю був проти.

— Ви справжній джентльмен, містер Гленд.

— Спасибі, місіс, — кивнув Гленд і знову з острахом оглянув небо.

— Ви любите славу, сер? — запитала Катя, і їй стало соромно від однієї думки, що ця людина з вощаним обличчям, котра давно зреклася реального світу в ім’я великої любові до життя, може домагатися слави. Гленд, здається, не зрозумів питання, і вона швидко додала: — Вибачте, ви — ніби король маленьких гномів, — усміхнулася Катя і торкнулася опущеної вздовж тіла руки Гленда.

— У людини надто коротке життя, щоб витрачати його на славу заради власної пихи, — відповів Гленд, не зводячи очей з далекої хмари над горизонтом. — Усі говорять про славу, і ніхто не думає, що слава кожного — це вічність Землі, місіс. Нашої блакитної планети. Тому я кажу, що пішов під землю заради слави. Моєї і вашої, місіс. — Гленд помовчав, проводжаючи Павла і Катю до містка, а вже на березі річки сказав: — Іншої слави нема. Є жага записатися в безсмертні. А що таке безсмертя? Сьогодні воно зависло на павутині: нікому буде згадувати великих. Безсмертя можна врятувати тільки там, — наголосив Гленд, показуючи собі під